Львівська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви є спадкоємицею давньої Львівської православної єпархії (1539 р.), Галицької православної митрополії (XIV ст.) і Галицької православної єпархії (ХІІ ст.).
Історія християнства на галицьких землях сягає, ще зламу VIII-IX століть, коли Прикарпаття знаходилося в сфері впливів Великоморавської (Чеської) держави. Одними з перших проповідників Христової віри у ІХ-Х ст. були учні святих рівноапостольних Кирила і Мефодія, у зв’язку з чим християнство поширилося на землях сучасної Західної України, ще до офіційного хрещення Київської Русі св. рівноапостольним князем Володимиром Великим у 988 р.
Галицька єпархія
Перші півтора століття після християнізації Київської Русі у кінці Х ст. територія сучасної Львівської єпархії підлягала духовній опіці володимирських єпископів (Володимирське єпископство існувало вже у ХІ ст.). Близько 1147-1156 рр. внаслідок відокремлення від Володимирської єпархії, була створена нова православна єпархія – Галицька з центром у м. Галич (сучасне с. Крилос, Галицького р-н., Івано-франківської обл.), а її першим єпископом став владика Косма.
Галицька митрополія
У 1303 р. завдяки старанням галицько-волинського князя Юрія І Львовича (1301-1308 рр.) константинопольський патріарх Афанасій І (1230-1310) підвищив Галицьку єпархію до статусу митрополії. До складу нової церковно-адміністративної одиниці входили: Галицька, Володимирська, Перемишльська, Луцька, Турівська і Холмська єпархії. У 1347 р. Галицька митрополія була ліквідована, а терени єпархій з яких вона складалася, підпорядковані владі київського митрополита. У 1370 р. питання відновлення Галицької митрополії порушив король Польщі Казимир ІІІ (1333-1370), котрий вислав до Константинополя посольство з відповідним листом. Король просив патріарха Філофея (1300-1379) відновити митрополію і поставити митрополитом єпископа Антонія. «А якщо не буде ласки Божої і Вашого благословення для цього чоловіка, тоді не нарікайте на нас, коли настане потреба хрестити русинів у латинську віру, як нема митрополита на Русі, бо не може край залишитися без закону», – писав король до патріарха. У травні 1371 р. патріарх дав згоду на відновлення митрополії, її очолив митрополит Антоній. У другій половині XIVст. – на поч. XVст. канонічну юрисдикцію галицького митрополита визнавала Молдавська Церква. Митрополит Антоній у 1371 р. і 1376 р. здійснив руко положення молдавських єпископів Йосифа та Мелетія.
Після смерті бл. 1391 р. митрополита Антонія, єпархією керував луцький єпископ Йоан, котрий спираючись на підтримку короля Владислава ІІ Ягайла (1362-1434) перебував на митрополичій кафедрі до 1404 р.
Галицьке намісництво
У зв’язку з внутрішньо церковними конфліктами, зокрема, суперечкою між митрополитами київськими, що мешкали на теренах Великого Князівства Литовського і Московського князівства, а також тому, що владика Йоан зайняв митрополичий престол без згоди константинопольського патріарха, нових митрополитів галицьких не висвячували. Адміністративними справами галицької єпархії керував намісник київського митрополита, що резидував у монастирі у Крилосі біля Галича, а пізніше в монастирі св. Юрія у Львові. Першим відомим намісником був Ігнатій Крехович, згаданий у документах в 1413 р. В духовних справах духовенство і миряни зверталися до молдавських митрополитів, або владик сусідніх єпархій.
Відсутність постійного нагляду єпископа негативно впливала на функціонування єпархії. Ситуація ускладнилася ще більше на початку XVІ ст., коли у 1509 р. львівський римо-католицький єпископ Бернард Вільчек (1505-1540) спираючись на грамоти королів Владислава ІІ Ягайла (1423) і Владислава ІІІ Варненчика (1442) домігся королівського декрету на право рекомендувати королеві кандидатів на посаду православних галицьких намісників. Наступні два десятиліття позначені конфліктом православного духовенства, шляхти і міщан проти спроб втручання львівського латинського єпископа у внутрішнє життя православної Галицької єпархії.
1 серпня 1535 р. король Сигизмунд І Старий (1467-1548) на прохання православної шляхти і міщан затвердив на посаді галицького намісника Макарія Тучапського, а у 1537 р. передав йому для урядування монастир св. Юрія у Львові.
Львівсько-галицько-кам’янецька єпархія
Загроза з боку львівського латинського єпископа активізувала українську громаду Львова, православне духовенство і шляхту, котрі звернулися до короля з проханням про призначення Макарія Тучапського єпископом. Прохання було підтримане також київським православним митрополитом Макарієм (1534-1555). 23 жовтня 1539 р. король надав наміснику Макарію Тучапському права єпископа. Під юрисдикцію львівського владики було передано всі терени колишньої Галицької митрополії – «земля Руська і Подільська з повітами Галицьким, Львівським, Кам’янецьким, Снятинським, Теребовлянським». Оскільки маєтки давньої Галицької митрополії були переважно загарбані, то король передав для нового владики для утримання монастир Успіння Богородиці в Уневі разом з двома селами. 22 лютого у резиденції київського митрополита в Новогрудку (сучасна Білорусія) Макарій Тучапський був хіротонізований на єпископа. В чині свячення взяли участь всі українські і білоруські православні єпископи: митрополит київський Макарій, єпископ Полоцький, Вітебський і Мстиславський Симеон (1540-1545), Володимирський і Берестейський Геннадій (1536-1547), Луцький і Острозький Арсеній (1534-1540), Турівський і Пінський Вассіан (1540-1552), Перемишльський і Самбірський Лаврентій (Олександер Терлецький) (1532-1549), Холмський і Більський Йона (Сосновський) (1533-1545).
Одним з перших рішень на єпископській кафедрі Макарія Тучапського було заснування крилосу. Члени крилосу – священики-крилошани допомагали єпископові у вирішенні єпархіальних справ, засідали разом з ним у духовному суді, а за відсутності владики навіть могли виконувати певні його обов’язки. 16 листопада 1539 р. єпископ видав грамоту на утворення при Львівській кафедрі крилосу. Єпископ також займався впорядкуванням діяльності братств, матеріального забезпечення єпархії тощо.
Наступником на львівській єпископській кафедрі владики Макарія був єпископ Арсеній (Марко Балабан) (1549-1569), котрий значно зміцнив матеріальне становище владицтва.
Після його смерті король затвердив на владицтві не кандидата підтриманого київським митрополитом – о. Григорія Балабана, а кандидатуру пропонованого львівським римо-католицьким єпископом Івана Лопатки-Осталовецького (у чернецтві Йони). Останній переїхав до монастиря св. Юрія у Львові і тут прожив до смерті у 1576 р. Інший претендент на львівське владицтво – Григорій (в чернецтві – Гедеон) Балабан переїхав до старої столиці єпископства – Крилоса. Після смерті свого опонента єпископ Гедеон (Балабан) переїхав до Львова і став повноправним львівським владикою. З постаттю цього єпископа пов’язаний один з найбільш насичених подіями періодів історії Львівської владичої кафедри – перші візити патріархів, суперечки стосовно впровадження григоріанського календаря, непорозуміння з братством, проблема укладення церковної унії. В часі урядування єпископа Гедеона 11 (1) січня 1586 р. перебуваючи з візитом у Львові антіохійський патріарх Йоаким V (Доу) (1581–1592) затвердив статут Львівського братства, котре згодом отримало привілей ставропігії. У 1589 р. Львів відвідав константинопольський патріарх Єремія ІІ Транос (1572-79; 1580-84; 1589-95). Владика Гедеон також активно займався книговиданням – у 1602 р. заснував у своєму родинному маєтку в Стрятині (Івано-франківська область) друкарню, котра видавала богослужбові книги. Пізніше обладнання стрятинської друкарні було викуплене Єлисеєм Плетенецьким (1550 між 1554 - 1624) і перевезене до Києва, де стало основою друкарні Києво-Печерської лаври.
У 1596 р. львівський єпископ Гедеон (Балабан) разом з перемишльським владикою Михаїлом (Копистенським) (1591-1610) виступили проти підписання акту церковної унії і взяли активну участь у православному соборі в Бересті.
У жовтні 1607 р. після смерті єпископа Гедеона духовенство і миряни Львівської єпархії обрали його наступником Євстафія (в чернецтві Єремію) Тисаровського (1607-1641). Під тиском польського короля Сигізмунда III Вази кандидат на владицтво був змушений погодитися, що приєднається до унії, але отримавши королівський універсал від 31 жовтня 1607 на львівську кафедру, відмовився від своєї обіцянки. Отримав благословення на висвяту від константинопольського патріарха та був висвячений з участю сучавського митрополита Анастасія. По смерті 1610 перемишльського єпископа Михаїла (Копистенського) залишився єдиним православним єпископом у Речі Посполитій і опікувався вірними сусідніх єпархій. У січні 1614 став екзархом константинопольського патріарха в Речі Посполитій, фактично предстоятелем Київської митрополії до 1620 року. Брав участь у підготовці до Київського православного собору 1620, який відродив ієрархію Православної церкви в Речі Посполитій. Єпископ Єремія багато часу проводив у поїздках по парафіях і в родинному маєтку в Жовчеві (Івано-франківська обл.). У Фомину неділю у 1633 р. в Успенській церкві у Львові за участю владики Єремії (Тисаровського) відбулося рукопокладання у єпископський сан києво-печерського архімандрита Петра (Могили) (1596-1647). Владика помер 1 березня 1641 року.
5 квітня на єпархіальному соборі у храмі св. Юрія у Львові представники духовенства, братств і шляхти обрали єпископом Андрія Желиборського, котрий в чернецтві прийняв ім’я Арсеній (1641-1662). На роки його владицтва припали важкі роки війн і спустошення єпархії, зокрема дві облоги Львова у 1648 р. і 1655 р. Та попри труднощі, єпископ дбав не тільки про відновлення знищених святинь, але й про будівництво нових. Владика маючи добру освіту розвинув книгодрукування, заснувавши при монастирі св. Юрія у Львові друкарню, перенесену пізніше до Унівського монастиря.
18 вересня 1662 р. єпископ Арсеній помер, а наступником обрано його брата Адама Желиборського (у чернецтві – Афанасія), котрий займав кафедру до 1666 р.
Після смерті Афанасія єпархією керував колишній перемишльський єпископ, а на той час вже митрополит київський Антоній (Винницький) (1600-1679). Будучи митрополитом, він намагався зберегти за собою і львівське владицтво, що викликало невдоволення частини духовенства і шляхти, котра у 1667 р. обрала на єпископа шляхтича Івана Шумлянського (у чернецтві Йосифа). Номінант на львівське єпископство звернувся за висвяченням не до київського митрополита, а до Ясс, звідки запросив двох відлучених константинопольським патріархом владик, котрі й висвятили його на єпископа у с. Височка (сучасна тернопільська область). За відсутності Йосифа (Шумлянського) митрополит Антоній ініціював обрання іншого кандидата на львівське владицтво і 10 травня 1668 р. в Успенській церкві у Львові висвятив Євстафія Свистельницького (в чернецтві Єремію) (1668–1676) на єпископа. Конфлікт за львівську кафедру тривала ще багато років і завершився щойно після смерті єпископа Єремії (1676) і митрополита Антонія (1679).
Постать єпископа Йосиф (Шумлянський) є дуже цікавою і неоднозначною. Владика ініціював низку важливих адміністрацій них реформ, зміцнив матеріальне становище кафедри, дбав про піднесення авторитету священників, вшанування чудотворних ікон. З іншого боку, під впливом низки факторів у 1681 р. в Варшаві в присутності папського нунція таємно прийняв унію. І хоча наступні майже два десятиліття залишався православним єпископом, у 1700 р. він все ж проголосив прийняття унії львівською єпархією. Ще певний час на території єпархії православним залишалося Львівське ставропігійне братство (до 1708 р.), а також монастирі, зокрема Скит Манявський (до 1785 р.).
Перші спроби відновити православного церковного життя на терені Львівської єпархії пов’язані зі спробами заснування у Львові православної парафії. У 1787 р. нечисленна громада отримала від імператора дозвіл на будівництво православної каплиці св. Трійці. У 1833 р. парафія була підпорядкована православній Буковинській митрополії, а в 1856 р. закупила землю під будівництво церкви на сучасній вул. Короленка у Львові. У 1862 р. саме тут в єдиному львівському храмі була відслужена панахида за Тарасом Шевченком. У 1896-1901 рр. була збудована нова церква св. Георгія.
У 1882 р. парафія с. Гниличок Збаразького повіту проголосила про перехід до Православної церкви. Її приклад згодом повторили ще кілька парафій в Скалатському повіті.
На початок ХХ ст. у Східній Галичині налічувалося понад 20 тис. православних вірних. До складу львівської православної парафії окрім місцевих мешканців належали вихідці з Буковини, Волині, Наддніпрянщини. У 1912 р. в храмі св. Георгія відбулося вінчання уродженця Мелітополя, ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова і відомої громадської діячки Марії Бачинської.
Досить складними для православного населення Львівської єпархії були часи Першої світової війни, коли були закриті православні парафії, а духовенство і миряни потрапили до концентраційних таборів у Телергофі, Терезієнштадті, Гнаві і ін. Львівська православна парафія відновила свою діяльність щойно після 1918 р., і згодом було засноване галицьке благочиня, що у 20-30 рр. зросло у зв’язку з переходом до Православної церкви кількох греко-католицьких парафій.
Нові випробування приніс 1939 р., коли радянські війська зайняли Галичину. У 1941 р. Російська Православна Церква призначила єпископом Львівським Пантелеймона (Рудика) (1898-1968), котрий однак не прибув до Львова у зв’язку з війною, а залишився в Києві, де за допомогою влади переслідував УАПЦ.
У лютому 1944 р. з благословення митрополита Діонісія (Валединського) (1876-1960), який очолював Православну Церкву в Польщі і архієпископа Краківського і Лемківського Паладія (Видибіди-Руденка) (1891-1971) у Львові було засновано парафію Української Автокефальної Православної Церкви. 11 березня 1944 р. в Преображенському греко-католицькому храмі Львова з благословення митрополита Андрея (Шептицького) вісім священиків УАПЦ відслужили панахиду за упокій душі Тараса Шевченка, а наступного дня панахида була відслужена у православній парафії.
22 квітня 1945 р. РПЦ хіротонізувала на єпископа Львівського і Тернопільського Макарія (Оксюка) (1884-1961), котрий після ліквідації радянською владою УГКЦ очолив приєднані до РПЦ колишні греко-католицькі парафії Львівської єпархії.