Газета "Успенська Вежа", № 11/2021
Україна майже вся перебувала вже під окупацією більшовиків. Уряд УНР, перебуваючи в еміграції, звичайно, старався підтримувати раніше налагоджені дипломатичні контакти, вибудовував нові політичні платформи співіснування з іншими державами, активно шукав союзників у своїй боротьбі за Українську державу. Церковні справи в цій політичній круговерті мимоволі відійшли на дальший план. Тим більше, що закони УНР діяли тепер лише на невеликій етнографічній території з православною людністю (смуга Поділля та частина Західної Волині) і, звичайно, не могли впливати на перебіг церковних подій у всій Україні. Тому церковне життя в Україні 1919-1921 рр. було вимушене знову вибудовувати свою діяльність лише церковно-громадськими силами. У веденні церковних справ треба було пристосовуватися до нових політичних обставин, які декларувала радянська влада зі своєю практикою відокремлення церкви від держави. Щоправда, це відокремлення зовсім не перешкоджало новій владі втручатися в церковні справи УПЦ та грабувати церковне майно. Серед таких реалій український національно-церковний рух розпочав енергійні заходи щодо підготовки до проведення Всеукраїнського Церковного Собору, який би мав узаконити статус церкви в державі та накреслити подальший курс життя Української Автокефальної Православної Церкви. З кінця 1920 і на початку 1921 р. в Києві і на периферії відбулися з`їзди й зібрання, на яких відбувалися вибори делегатів на церковний собор. На початку 1921 р. ініціативна група звернулася до уряду Радянської України за дозволом на скликання собору, пояснюючи це небажанням підпорядковуватися «поставленому російськими монархістами московському патріарху-реакціонеру Тихонові». І Радянська влада дала дозвіл на собор. ВПЦ Радою були відправлені запрошення для участі в соборі екзарху московського патріарха в Україні митрополитові Київському Михаїлу Єрмакову та всім православним архієреям в Україні. Правда, чомусь, усупереч попереднім ухвалам ВПЦР щодо автокефалії УАПЦ, усіх їх запрошували бути дійсними членами собору й навіть узяти участь у спільному обговоренні питань подальшого життя церкви. Екзарх Михаїл не забарився з відповіддю і у своєму відмовному листі від імені всіх єпископів повідомляв, що священнослужителі, які візьмуть участь у соборі, будуть відлучені від церкви. Таким чином 14 жовтня 1921 р., отже, уже за радянської влади, Всеукраїнська Православна Церковна Рада скликала до Києва Всеукраїнський Православний Церковний Собор, який відбувався без єпископів, але були присутні 64 священники. Головою собору, який проводився у Святій Софії, із близько як 500 делегатів (150 від Київщини), було обрано голову ВПЦР Михайла Мороза, а для праці собору – президію і секретаріат з духовенства й мирян. Собор рішуче виступив за автокефалію Української церкви, проголосив Українську Православну Церкву автокефальною, незалежною, самостійною, непідлеглою ніякій іншій церкві, у тому числі й Московському патріархатові. Рішення собору було фактичним відновленням статусу Української Православної Церкви, що була знищена Москвою 1686 року. Однак однією з передумов автокефальності церкви є її єпископат, без якого взагалі Православна Церква не може існувати. Питання про ієрархію виявилося для автокефалістів найскладнішим. Ні в Україні, ні в в Російській церкві взагалі не знайшлося єпископа, готового зайняти пост духовного керівника української церкви. Олександр Дородніцин помер ще 1920 р., а інші єпископи, навіть ті, котрі симпатизували автокефалістам, відмовилися, так були залякані перспективою патріаршого відлучення від церкви. Щодо створення власної ієрархії серед автокефалістів єдності не було. Частина собору не полишала надій на те, що «ієрархію можна буде створити від законно поставлених єпископів». Але переважна більшість делегатів виступала за створення ієрархії без участі єпископату. Після нарад президії й делегатів загальною думкою собору стало не відкладати це питання на потім, а вирішувати зараз. Вирішили зробити ще одну спробу порозумітися з київським митрополитом Михаїлом і знову запросили його на собор. Патріарший екзарх прийняв запрошення, прибув з кількома священниками, але, підійшовши до президії, заявив, що цей з`їзд він не визнає за собор і пропонує розійтися. Між тим його смиренно запросили до подальшої розмови, але на всі прохання і навіть благання багатьох духовних і світських достойників присутні в Софійському соборі православні українці отримали наступну відповідь від московського «святителя»: «Я гадюк не висвячую». Тоді собор, вимушений остаточною відмовою екзарха Михаїла, а не якимись реформаційними настроями, приступив до обговорення питання утворення української православної ієрархії соборною висвятою єпископів. У доповіді вихованця Київської духовної академії Володимира Чехівського звучали аргументи: в апостольські часи не було особливої єпископської висвяти; апостола Павла висвятили на апостольство пророки, які не були єпископами (Діян. 13,1); апостол Тимофій висвячений був покладанням рук пресвітерства (1 Тим. 4,14); в Олександрійській і Римській церкві довший час єпископа висвячували пресвітери. Після соборного вирішення питання про утворення єпископату в Українській Церкві за колишньою практикою Олександрійської церкви (до 240 р.) руками пресвітерів, собор 21 жовтня закритим голосуванням і майже одноголосно обрав на єпископа протоієрея Василя Липківського. 23 жовтня 1921 р. на недільній літургії у святій Софії, яку відправляло 30 священників і 12 дияконів, відбулася єпископська хіротонія Василя Липківського і проголошено його Київським митрополитом УАПЦ. (Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. т. IV, ч. 1. Ню Йорк-Київ-С. Бавнд Брук, 190, с. 106-121.) На цьому соборі, з 25 по 30 жовтня, було висвячено ще п`ять єпископів: Нестора Шараївського (також без участі вже висвяченого Василя Липківського), потім Івана Теодоровича, Олександра Ярещенка, Юрія Міхновського, Степана Орлика, у висвяті яких вже брали участь єпископи Липківський і Шараївський. Василь Липківський отримав від собору титул архієпископа, митрополита Київського і всієї України, а Нестор Шараївський – єпископа Київського, заступника митрополита Київського і всієї України. Усього до кінця 1921 р. було висвячено в архієрейський сан дев`ять осіб. Всеукраїнський Православний Церковний Собор проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Підбиваючи підсумки собору, який закінчив свою роботу 31 жовтня 1921 р., ВПЦР в інформаційному бюлетені «Вісті» відзначала, що він «поклав міцні підвалини під… нове церковне будівництво». Цим соборовим актом започатковано фактичну діяльність УАПЦ, яка стала могутнім оплотом українства проти Москвою встановленого комуністичного режиму. (Семчишин М. Тисяча років української культури. Київ, 1993, с. 414.) Російські єпископи України на чолі з екзархом Михаїлом виступили проти канонічності Всеукраїнського собору і нарекли українських єпископів «самосвятами». Однак проголосити УАПЦ анафему Московська церква усе ж не наважилася. Українська Автокефальна Православна Церква не була легалізована в Україні ще впродовж п`яти років, і тільки 10 грудня 1926 р., «Статут Всеукраїнського Об`єднання релігійних громад Української Автокефальної Православної Церкви, яке скорочено зветься УАПЦ» затверджено радянською владою та занесено до державного реєстру.
