Православною Церквою встановлено особливі вселенські загальні дні поминання спочилих християн. Одним із таких днів є Троїцька поминальна субота, яка завжди випадає напередодні святкування П’ятидесятниці.
Ще з апостольських часів Церква закликає нас звершувати у Троїцьку суботу поминання всіх від віку спочилих благочестивих праотців, отців і братів наших, тому що в день П’ятидесятниці відбулось викуплення світу «освятительно-звершувальною» силою животворчого Пресвятого Духа, яка благодатно й спасительно поширюється на живих і спочилих.
Бо Господь, що до пекла зійшов і кайдани вічні зламав, явився великим Помічником всім грішникам. Тому Церква згадує спочилих в суботу перед П’ятидесятницею, що являє собою перший день відкритого у всій силі Царства Христового.
Початок встановлення Троїцької батьківської вселенської суботи відноситься до давніх часів християнства. В словах святого апостола Петра, виголошених у день П’ятидесятниці, є важлива вказівка на початок звичаю поми-нати спочилих в П’ятидесятницю, бо апостол говорить про воскреслого Спасителя, що Його Бог воскресив і зламав кайдани смерті (Дії 2:24 ).
Також і в Постановах Апостольських є вказівка на заснування давнього звичаю поминання спочилих у Троїцькі дні, де говориться, що апостоли, сповнившись Святого Духа в П’ятидесятницю, проповідували язичникам і юдеям Ісуса Христа як Суддю живих і мертвих.
У 4 ст. святитель Василій Великий у своїх молитвах, які читають на Вечірні П’ятидесятниці, приєднав до них і молитви за спочилих. В одній зі своїх молитв він говорить: «Упокій, Господи, душі рабів Твоїх, раніше спочилих отців і братів наших, та інших рідних по плоті, і всіх своїх у вірі, що їх пам’ять творимо нині».
Одному афонському монахові якось випала нагода бачити, як відбувається поминання померлих. «Була поминальна субота, закінчилася Літургія. Одні люди вже виходили з храму, інші залишилися і почали підходити до загального кануну — поминального стола, на якому стояло розп’яття. Я ж стояв на кліросі. Вийшли з вівтаря священик і диякон. Священик виголосив: «Благословен Бог наш завжди, повсякчас і навіки віків. Амінь».
І саме в цей час я побачив, що з вулиці багато людей почали заходити до храму, а потім вони навіть проникати крізь стіни й вікна. За короткий проміжок часу храм наповнився великою кількістю прозорих тіней. Серед цих людських тіней були жінки, чоловіки і діти. За їхнім зовнішнім виглядом можна було впізнати священиків, єпископів, імператорів, простих робітників, солдатів, бідняків, жебраків та ін.
Після виголосу священика вони тихенько наповнили весь храм, стаючи близько один до одного. Я не міг відірвати очей від тієї приголомшливої картини. Нарешті їх зібралося так багато, що реально присутні люди здавалися яскраво намальованими фігурами на фоні тих дивних тіней. Вони, тобто тіні, безмовно стояли біля священного вівтаря. Деякі з них ставали на коліна, інші схиляли голови, ніби очікуючи присуду. Діти тягнули руки до свічок, що стояли на кануні, та до складених у молитві рук людей, котрі перебували у храмі. І ось диякон взяв записки та почав зачитувати записані в них імена. Здивуванню моєму не було меж, коли я помітив, як порив- чатими, радісними рухами почали виділятися деякі тіні. Вони підходили до тих, хто їх поминав, ставали поруч, дивилися на них очима повними любові та радісного умиротворення. Ті душі, молячись разом з рідними, які молилися за них, були осяяні незвичним промінням. В міру того, як священик молитовно вголос за записками «за упокій» поминав кожне ім’я, з натовпу людей виділялося все більше радісних тіней. Вони безшумно йшли та зливалися із живими людьми. Коли записки було прочитано, в храмі залишилося багато неназваних — сумних тіней з пониклими додолу головами. Деякі з тих душ тривожно оглядалися на двері, мабуть очікуючи на те, що прийде хтось із близьких (тих, хто живе на землі) і подасть за них записку та помолиться. Але ні, нові обличчя не з’являлися в храмі і тим, за кого не було кому помолитися, залишалося лиш радіти радістю тих, кого пом’янули на панахиді їхні віруючі родичі.
Я почав спостерігати за групою молільників, яка ніби змішалася із блимаючими у світлих променях примарами з потойбічного світу, і побачив ще дивнішу картину. Коли священнослужителі промовляли слова «Благословен єси Господи, навчи мене оправданням Твоїм» чи молитву «Сам, Господи, упокій душі спочилих рабів Твоїх», було видно, як обличчя живих були осяяні однаковим світлом із душами їхніх померлих родичів, як сльози не смутку, а радості текли з очей тих, хто мав тілесний покров, і в той же час якою гарячою й безмежно відданою любов’ю горіли очі тих, кого пом'янули. А коли в храмі залунав призив «Зі святими упокій...» я побачив, що вся церква стала на коліна. І в цей час душі, чиї імена пом’янули, молилися і за присутніх в храмі людей, і за себе, а ті душі, про яких забули, молилися тільки за себе. Коли догоріли свічки і священик прочитав останню молитву, інші, що стояли переді мною, почали зникати й невдовзі залишилися лише люди, які хотіли відслужити окрему панахиду за своїх померлих знайомих чи родичів. Тоді я побачив на обличчях тіней такий спокій, таке умиротворення, таке оновлення, яке не в силі передати словами.
Велике значення для померлих мають такі богослужіння Православної Церкви як панахиди, сорокоусти, читання неусипного Псалтиря за упокій. І як сумно буває душам померлих, за яких не моляться живі родичі, позбавляючи їх не лише радості бачити себе незабутими, а й можливості отримати від Бога прощення гріхів. Кожного разу, коли священик поминає їх на Службі Божій, душі померлих отримують милість і втіху, наближаючись до Царства Небесного».
Тому і ми, дорогі у Христі брати і сестри, повинні пам’ятати тих, хто нас народив, хто опікувався нами, але вже відійшов із цього земного життя і сьогодні очікує на наші молитви. Хай наша пам’ять про тих, хто відійшов із земного життя, хай наша молитва за упокій їхніх душ принесе їм утіху, радість та вічний спокій. Амінь.
Підготував протоієрей Миколай ГЕЛЕТЮК.
