Газета "Успенська Вежа" № 5/2022 Тетяна СЛОТЮК, доцентка кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка
Після 24 лютого життя усієї України змінилося на «до» та «після». Хоча й живемо у стані гібридної війни з лютого 2014 року, однак повномасштабне вторгнення російських військ на територію України змусило мільйони українців покинути свої домівки, тисячі цивільних людей вже втратили своє життя, а ще сотні тисяч перебувають в окупації та на лінії розмежування.
Щодня ми завдячуємо нашим військовим спокоєм і дякуємо Богу за ще один день їхньої мужності, сили, витримки, самопожертви і безмірної любові до Батьківщини, до усіх українців, які допомагають молитвою, морально, матеріально наблизити день Перемоги добра над злом, світла над темрявою.
Військові капелани як духовні наставники допомагають нашим воїнам не падати духом, зростати у своїй впевненості, що вони виконують священну місію захисту і готові за це віддати все. Про завдання військового капелана, про морально-духовну підтримку військових і те, з якими викликами вони щодня мають справу, ми розмовляли з протоієреєм, настоятелем Храму Святих Мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії (с. Гончари Пустомитівського деканату) отцем Олегом Малетичем.
Отче, коли Ви розпочали своє служіння як військовий капелан?
– Вперше відвідав зону бойових дій у серпні 2014 року. Тоді ми відвідали батальйон «Львів». І з того часу не полишав цієї справи, намагався допомагати воїнам. Від початку вторгнення Російської Федерації на наші терени я був у строю.
До слова, війна застала нас в Маріуполі. Нам наполегливо рекомендували туди не їхати, але ми маємо показувати приклад, а не лише розказувати про те, що потрібно боронити, а самим боятися. Навіть коли страшно, потрібно робити те, що маєш робити.
Як змінився дух військових з часу повномасштабного вторгнення Росії до України?
– Спочатку думалося, що все буде зовсім по-іншому: трохи повоюють і все швидко закінчиться, але війна затягнулася. Дух військових завжди був на висоті, адже вони захищають своє і розуміють, що, якщо не будуть захищати свою країну на лінії фронту, уникати цієї справи, то війна перекинеться сюди, де їхні домівки, де діти, де більш-менш спокійно, тепер вже – відносно спокійно.
На початку війни, ще у 2014 році, попри те, що було важко зі спорядженням, хлопці не мали з чим воювати, не мали відповідного одягу, взуття, їхній дух був бойовим і готовим до захисту. Згодом стан справ із забезпеченням покращився, а дух і надалі підтримував їх у прагненні до перемоги.
Цікаво, як реагувало місцеве населення на українських військових на початку воєнних дій і яке ставлення до них сьогодні?
– Спочатку для них це були – вороги, не розуміли, що ми там робимо, дивилися на нас, як на чужих. А тепер, власне, після останніх подій, після 24 лютого, все змінилося. Люди зрозуміли і побачили у всій повноті «рускій мір» і те, що він несе за собою – розруху, погибель, смерть, приниження.
Ті, хто раніше себе відмежовував від всього, що відбувалося довкола і казав: «то не наша справа», «то нас не дуже стосується», захищали свою мову, казали, що розмовляють двома мовами, тепер уже зрозуміли у всій повноті ту проблему, яку накликали на свою голову.
Люди діляться всім, чим можуть, намагаються у всякий спосіб допомогти, навіть ті, хто спершу були нейтральними, беруть якомога активнішу участь у цій боротьбі. Коли щось у когось ламається у дорозі, люди приходять на допомогу, коли бачать, що у хлопців відбувається переміщення, намагаються дати якусь їжу, цигарки, – це дуже важливо, і це помітна різниця із тим, що було раніше.
А як місцеві у зоні бойових дій стравиться до роботи капеланів?
– Усе залежить від обставин. Якщо хлопці дислокуються у певному населеному пункті, де їх підтримують місцеві, допомагають, годують, то коли приїжджає священник, цивільні люди теж хочуть поспілкуватися. Вони рідко ходять до церкви, а священники не мають часу на особисту розмову. Тому для них теж дуже важливо щось запитати, почути Слово Боже, адже там духовний голод.
Російська церква не спілкується з людьми. Вона керується директивою: має бути так, як сказав священник, і не інакше. А він прирівнює себе до Бога. Коли ж люди бачать живе спілкування, звичайного священника, який постійно з хлопцями і, коли потрібно допомогти, робить все від нього залежне. Спочатку служить, а опісля скидає з себе підрясник і одягає військову форму, то люди дивуються таким перевтіленням. Я ж ніякої проблеми в тому не бачу, бо я і священник, і військовий.
Чи траплялося Вам чути від військових про місцевих, які працюють як колаборанти і здають ворогові інформацію про позиції українських військових?
– На жаль, є таке явище, але варто сказати, що місцеве населення дуже змінилося. Пригадую ситуацію, коли ми зайшли на місцевість, де дислокувалася одна з наших бригад, і пішли в магазин, де я пожартував до молоденької продавчині: «Щось у вас черги такі великі», а там насправді нікого не було, крім нас. А вона мені відповідає: «Билі очереді, пока вас здєсь не било». І то вже була звільнена територія, їх ніхто не чіпав і все було добре. Тобто, ми були перешкодою. Це був десь 2015–2016 рік.
Зараз все по-іншому.
____________
Ми маємо показувати приклад, а не лише розказувати про те, що потрібно боронити, а самим боятися
____________
— Яке основне завдання військового капелана у зоні бойових дій? У чому полягає це служіння?
– Насамперед – свідчити про те, що Господь повсякчас з нашими воїнами, підтримувати їх, щоб вони розуміли, що роблять святу річ і виконують заповідь Христову. Каже Христос, що немає більшої любові за ту, коли душу хто покладає за друзів своїх.
І от, власне, військовий капелан постійно допомагає, нагадує про їхню місію, завдання і для чого все це, щоб не було ні найменшого сумніву чи страху, щоб не було жодної причини не виконувати ту роботу, яку вони так щиро роблять. От і капелан теж має показувати, що Господь з ними, що Церква їх підтримує і вся Україна.
Коли їдемо у зону бойових дій, працюємо не лише, як капелани, а й як волонтери. Не тільки спілкуємося з військовими, а й привозимо їм домашні гостинці від людей, намагаємося закрити усі потреби.
Наприклад, підходить до мене на Пасху військовий, старший вже, приблизно років шістдесяти, і каже: «Дякую вам, бо я вже думав, що не посповідаюся у цьому році, але, завдяки вам, зміг посповідатися, прийняти причастя». І от у такі миті розумієш, що справа, яку робиш, необхідна і дуже потрібна.
Наша місія – підтримувати армію, укріпити віру, відповідати на запитання, які виникають у військових. Словом, це звичайні пастирські обов’язки, тільки в умовах війни і з військовими.
Військові довіряють своє життя Богу і своїм побратимам, які захистять, прикриють, допоможуть. Але вони щоденно бачать смерть впритул. Як розмовляєте з ними про це?
– Я намагаюся говорити про смерть під іншим ракурсом. Христос смерть подолав. Тому своєю смертю він нас звільнив від смерті: фізична смерть переходить у життя вічне. Але з хлопцями краще говорити про те, що їхній подвиг – вижити, виховати дітей, пройти війну і залишитися людиною, не озвіріти, не впитися кров’ю, не мати злоби. Це, як на мене, перше завдання капелана.
Смерть, звичайно, є, бо війна є війною і без втрат не буває. Наша справа – підтримати і сказати, що ми через такий подвиг йдемо до Бога, йдемо до Неба і Господь дасть свою нагороду. Отже, смерть – то лише ворота, через які ми проходимо у життя вічне.
Постійно наголошую нашим воїнам на тому, що треба вижити і жити, вибити ворога з нашої країни, перемагати, не чинити невиправданого героїзму, а опісля повернутися до мирного життя.
Якої розради чи поради військові потребують, щоб побороти страх?
– Страх є і у нас. Ми не роботи, теж маємо це відчуття. Інстинкт самозбереження все ж таки працює у кожного і ми відчуваємо певний страх. Головне людям пояснювати, що страх – це нормально. Страх – це один із методів порятунку людини, щоб вона себе зайвий раз не наражала на ті чи інші небезпеки.
Тому страх – іноді добре, але не треба боятися постійно, щоб він не сковував і людина не впадала у паніку, не отримувала безвір’я. Тобто страх частково рятує людину. Але, як йдеться в народному прислів’ї: «Людина стріляє, а Бог кулі носить», тому, якщо ми з Богом, то чого нам боятися? Господь нас береже, але якщо нам потрібно з ним сьогодні зустрітися, значить така наша доля, ми її приймаємо. У молитві так і говоримо: «нехай буде воля Твоя, як на Небі, так і на Землі». Ми віддаємо своє життя, свої сили у руки Божі, надіємося на Нього, просимо, щоб Він нас захистив, був з нами і вів до перемоги.
Як працюєте з нашими військовими, які мають страх смерті?
– По-різному буває. Трапляються, хлопці не готові це усвідомлювати, але ми відвідуємо такі військові формування, які мають вже досить серйозний досвід війни. Там хлопці багато-чого вже побачили за своє життя і вони свідомі того, що може статися. І навіть ті, які приходять «свіжі», ще «не обстріляні», то вони, дивлячись на своїх побратимів, надихаються і розуміють, що, як «він стільки пройшов, то що заважає мені врятуватися поруч з ним і йти до перемоги?».
Тобто люди надихаються один одним за прикладом сім’ї. Коли є старші діти, які виховують менших та допомагають батькам. І маленькі дивляться на старших, вчаться багато чого від них, і одне другого дисциплінує. Старші мають відповідальність за молодшого, молодший тягнеться до старшого, намагається слідувати за ним. От десь так воно працює і в армії.
________________
Якщо ми з Богом, то чого нам боятися?
________________
За словами Предстоятеля УПЦ Митрополита Епіфанія, вбивство ворога, коли ти захищаєш свою країну, землю, людей — не гріх, але, вочевидь, є військові, які не готові до цього морально, їм складно опісля війни пристосуватися у цивільному житті. Як допомагаєте таким людям зрозуміти свою місію?
Варто розкласти це по поличках і наголосити на тому, що це не вбивство, а – захист. Вбивство буде, якщо не захищатимеш, будеш втікати, бо твоя пасивність вб’є рідних, державу, Церкву. Тому у нас священний обов’язок боронити і Божою зброєю – молитвою, Божим благословенням та благодаттю, і, звичайно, військовим озброєнням. Церква не трактує це як вбивство. Насправді немає тут ніякого вбивства, воно буде тоді, коли не стріляєш, бо заберуть життя в твого побратима, підуть далі, поневолять державу.
Це – священний обов’язок і говорити про якийсь гріх тут не випадає. Є жарт, який часто використовую. Приходить військовий сповідатися і каже: «Я вбив трьох москалів», – на що йому священник відповідає: «Ти прийшов хвалитися чи будеш сповідатися?».
За Вашими спостереженнями, що допомагає військовим на фронті не втрачати людяності, сердечності та м’якості, адже ми в новинах бачимо, як вони рятують не лише дітей, жінок, стареньких, людей з інвалідністю, але й тварин. У чому вони черпають ці гуманістичні почуття? Це ментальна складова чи робота капелана?
– Це різнить нас від ворога. Ми залишаємося в будь-яких ситуаціях людьми, адже розуміємо, що нам тут жити, робимо все, щоб зберегти життя ближнього. Ми боронимо своє і захищаємо рідних, побратимів, не залишаємо поранених, рятуємо за будь-яких обставин.
Наші воїни не нищать інфраструктуру, бо її треба буде відновлювати, не обстрілюють житлові масиви, якщо там є мирне населення. І це одна із проблем, чому військові не могли звільнити те чи інше місто. Наші воїни не допускали тотального знищення всього заради досягнення своєї мети і перемоги.
Ми воюємо для того, аби вибити ворога, але при цьому не зачепити мирних. Натомість ворог прийшов вбивати, розстрілювати, ґвалтувати, нищити, губити життя і душі людей як диявол. Він не зважає: чи це старий, молодий, дитина чи вагітна, йому немає різниці над ким чинити насильство і в кого забирати життя.
Тому, як на мене, це частково заслуга виховання батьків, моральність, духовність, а в таких екстремальних випадках виявляється вся сутність особи. Війна оголює всі почуття та можливості. Якщо людина просякнута чимось недобрим, воно й виявляється у насиллі, збоченнях і різного роду викривленнях. Коли ж людина вихована, ходила до церкви, чула Боже слово, намагалася втілити його в життя, відповідно, й на війні намагатиметься жити, керуючись своїм духовним наповненням, і виявляти ці гуманістичні риси характеру.
Вороги навіть своїх солдат не забирають з поля бою, наші ж воїни витягують побратимів, прикривають собою, захищають від небезпеки, а до того ж рятують тваринок і це якнайкраще характеризує стан душі наших воїнів.
З початком війни лайливі слова дуже широко увійшла не лише у лексику військових, а й цивільних. Інколи у відеозверненнях, коротеньких відео у соціальних мережах наші військові вживають нецензурну лексику, чи працюють військові капелани з такою проблемою?
– Ненависть і нецензурна лексика нічого доброго не мають у своїй суті. Ми переможемо з Божим благословенням, а через лайку ми не прикликаємо Бога, а відганяємо Його. Нам варто від того віддалятися, зрозуміти, що ми – інші. Ми не дикуни, які не мають мови, тому повинні спілкуватися загальними висловами і підбирати слова до того, що хочемо сказати. У нас прекрасна мова, маємо багату на епітети лексику, яка дозволяє все пояснити дуже просто і красномовно.
Сьогодні від українців часто звучить вислів: «Вірю тепер не лише в Бога, а й в ЗСУ». Як таке порівняння сприймають військові і чи не засуджує його священництво?
– Цей вислів має трішки інше значення. Віра в Бога основана на тому, що Бог – рятівник нашої душі, віримо в те, що Він – податель життя і віримо в Нього як правдивого Бога. А віра в ЗСУ означає нашу надію, що вони нас не підведуть. В Бога ми віримо як у Творця, а в ЗСУ як в тих, хто виправдає наші надії, не покине нас, відстоїть за будь-яких обставин, пожертвує собою, але нас порятує. Любов має свої грані: одна до дитини, до ближнього, інша – до Батьківщини, а ще інша до тварин, але все це є любов. От і тут з вірою в Бога і в ЗСУ. У тому немає ніякої крамоли, це підтримує дух наших збройних сил і нас заспокоює.
__________________
В екстремальних випадках виявляється вся сутність особи
__________________
Ви маєте право брати до рук зброю як священнослужитель?
– Поки немає такої особливої потреби, не потрібно цього робити, ми маємо інші засоби зброї – хрест, Слово, але якщо буде необхідність, то готовий взяти зброю. Я служив в армії два роки, маю військову підготовку, розуміюся у цій справі, тому без проблем міг би захищати і себе, і товариша, побратима, і Церкву, і державу.
Згідно з міжнародними конвенціями військовий капелан не повинен брати до рук зброю. Але коли є реальні бойові дії і немає особового складу, залишається капелан і кілька солдат, то його святий обов’язок боронити вже не Словом, а зброєю і за будь-яких обставин відстоювати правду. І гріха у цьому не буде, якщо б загинув капелан на полі бою зі зброєю в руках, то він виконував свій священничий обов’язок.
Чи стежать військові та цивільні в зоні активних бойових дій за церковним календарем під час війни чи відлік часу зупинився на позначці ранку 24 лютого?
– Обов’язком і подвигом є вижити, жити далі, залишитися людиною. А це означає – виховувати дітей, навчати їх християнських чеснот, святкувати все, бо свято це не лише згадка тої чи іншої події. Свято – це своєрідний зміст, який маємо перенести на своє життя, втілити його, привнести Боже у наше буденне, житейське і тілесне. Тоді наше життя набуває якісно іншого змісту. Відтак живемо паралельно з Богом, хочемо бути Божими дітьми, а не лише зварювальником, військовим чи лікарем. Піст і молитва – два весла, які рухають душу людини до Бога. Маючи тільки молитву без посту, людина крутитиметься на місці.
Тому треба жити і втілювати Господню науку в життя, тоді все у нас буде добре. Після війни все одно буде мир. Нам треба буде відбудовувати країну, виховувати дітей, тому ми не можемо зупинитися, законсервуватися. У багатьох людей в Україні опускаються руки, особливо після тих «прильотів», що трапляються на мирній частині України. Маємо чинити цей щоденний подвиг: збиратися до купи, працювати, підтримувати армію і готуватися до перемоги.
У Святому Письмі мовиться, щоб ми любили ворогів своїх, а коли б’ють по одній щоці, підставляти другу. Сьогодні багато чуємо прокльонів, зла, ненависті до окупантів, але ця агресія від лукавого. Як зберегти баланс між своїми емоціями ненависті, розпачу, жалю за вбитими, зґвалтованими, закатованими українцями і християнською мораллю, яка вчить любові?
– Прояв любові – не бажати того самого ворогу. Є такий жарт, що військові не судять ворога, це зробить Господь. Завдання ж військового – наблизити їхню зустріч.
Коли воїни прийшли за порадою до Івана Хрестителя, як діяти, він відповів: «Чесно виконувати свій обов’язок, не потребувати більшої платні». Точно те саме й у нас нині має бути. Що означає підставити щоку? То є настанова, що ми не повинні мститися, себто «око за око, зуб за зуб».
Ми повинні зупиняти ворога, я б навіть сказав, з любов’ю. І ми це бачимо у наших військових, які не знущаються над полоненими, які тут почуваються щасливішими, бо вони тут побачили унітази, асфальт у селах, світло, що їх дуже здивувало, як і нормальне ставлення до них. Їх не принижують, не вбивають, а допитують цивілізовано, без порушення їхніх прав та міжнародних конвенцій.
Натомість ми знаємо, що відбулося в Бучі, Ірпені, а ми ще не бачили Маріуполя, а коли й там почнемо відкопувати, як не спалять тіла всіх закатованих і вбитих, ми вжахнемося від тих масштабів трагедії. Це абсолютно нелюдське і нездорове ставлення до цивільних людей.
Якби нашими військовими керувала ненависть, вони б мали робити те саме з полоненими, яких би просто вбивали без полону, але цього ніхто не робить, бо є міжнародні конвенції та духовна зрілість, якими наші військові й керуються. Тому ту ненависть, яку намагаються нездорові сили розкачувати, роздувати, капелан намагається вгамувати і це один з основних його обов’язків. Командир, який відповідає за морально-психологічних стан військових, теж працює над тим, щоб військові не озвіріли, а залишилися людьми.
Щодня ми отримуємо статистику знищених окупантів і бачимо, що їхнє число росте, а відтак це наближає нашу перемогу. Наскільки моральною з погляду християнства є радість, що наші хлопці подекуди масово знищують ворога?
– Думаю, що особливої радості ніхто особливо не відчуває і не потирає руки, коли озвучують число вбитих ворогів чи коли повідомляють про вибухи, пожежі на російській території. Вони нещасні певною мірою, оскільки їх одурманили.
Кров наших мирних жителів, солдат на руках не лише військових, вищого політичного керівництва РФ, а й на пропагандистах більшою мірою. Вони сіють ненависть, говорять про вбивства, «накручують» людей на те, щоб вони звіріли. Вони б мали лише констатувати події, які відбулися, а аудиторія має мати вибір і вже сама вирішувати, як ставитися до того чи іншого явища, події. Господь дає нам можливість самим з’ясувати усі аспекти певної ситуації, а відтак стати на одну зі сторін.
Чому, наприклад, диявол не знищений? Якби не було зла, людині було б дуже просто сказати: «Я люблю Тебе, Боже!», а як є зло, обираєш, чи любити Господа і доводити це, хоча цей й важко, чи не любити Бога, лише говорити про любов.
Тут є такий баланс, який ми та військові маємо тримати у своєму житті, керуючись святим обов’язком захисту своєї землі, побратимів та майбутнього.
Плекання ненависті руйнує людину зсередини, віддаляє від Бога, наражає на нові небезпеки. Ми маємо з любов’ю до Батьківщини, рідних, Церкви боронити свою державу.
