Ваше Блаженство, Блаженнійший Владико Макарій, Богоугодні архіпастирі, всечесні отці, браття і сестри!
Із милості Божої сьогодні, 13 серпня 2015 року, у день предсвята Винесення чесних древ Животворящого Хреста Господнього та напередодні вшанування семи мучеників Маккавеїв (166 р. до Р.Х.) у святому православному храмі апостола українського Андрія Первозваного м. Києва стою перед Вами з усіма своїми немощами і недостоїнствами і зі страхом очікую почути, що каже про мене Всемилостивий Господь Бог (Пс. 84: 9), ведучи життєвою дорогою від народження, 5 травня 1964 року, простого уроженця селища Тересви Тячівського району Закарпатської області до апостольського служіння Отцю нашому Небесному в лоні прабатьківської Української Автокефальної Православної Церкви. Через Вас, Високодостойних і Богоугодних архіпастирів, мене обрано єпископом Церкви Христової для служіння Всемогутньому Богу на благо нашого боголюбивого українського народу і дарованої нам Господом Богом земної Вітчизни України.
Багато про що мріяв я у своєму житті, багато що намагався досягнути і придбати, багато було мені дано і даровано змилості Божої, так само як і багато що, за провини мої чи з Промислу Божого, було у мене забрано і не дано мені. Але сьогодні як ніколи чую слова Спасителя і Господа нашого Ісуса Христа: «Не ви Мене обрали, а Я вас обрав і поставив вас, щоб ви йшли й приносили плід…» (Ін. 15:16). І хоча провин маю багато і немощі мої великі, та чую і слова Великого угодника Божого апостола Павла, який писав: «… не тому, що ми здатні самі міркувати про що-небудь як від себе, але здатність наша від Бога» (2 Кор. 3:5), «…тому що сила Божа здійснюється у слабості» (2 Кор. 12:9).
Тож, озираючись назад, бачу пройдені життєві стежки свої, своїх прабатьків, батьків – матері Катерини і батька Василя (на сьогодні спочилого), синів своїх Віктора і Юліана, брата Володимира, інших рідних та близьких, шкільні роки навчання в Тересвянській середній школі, учителів, співпрацівників в робітничому колективі Тересвянського деревообробного комбінату, однокурсників та викладачів під час навчання в Київському технікумі готельного господарства (на відділенні правознавства) та на юридичному факультеті Львівського державного (на сьогодні національного) університету імені Івана Франка, відтак – перші кроки і колег на професійному поприщі адвокатської діяльності та подальші свої скромні труди на ниві вищої освіти і науки, причетних до цих моїх земних шляхів друзів і колег. У новітні часи кінця 80-х – початку 90-х рр. минулого століття разом із багаточисельними побратимами був учасником національно-визвольних змагань за відновлення й утвердження державної незалежності України в лавах громадсько-політичної організації Народного Руху на Закарпатті та був обраний народним депутатом України 1-го скликання (1990 – 1994) від Тячівського мажоритарного виборчого округу, став співзасновником і членом антикомуністичної опозиції «Народна Рада» у Верховній Раді України. Пам’ятаю і роки відродження Української Автокефальної Православної Церкви (1989 – 1992), гоніння на УАПЦ та її Святійшого Патріарха Мстислава Скрипника з боку посткомуністичної влади в умовах уже проголошеної державної незалежності України. Мав як земні злети, так гіркі падіння, пізнав зраду та розчарування. Та завжди в хвилини радості чи смутку відчував руку підтримки Всевишнього Господа Бога та Пресвятої Богородиці, які в найважчі години мого життя не відверталися від мене, а уміло, з батьківською любов’ю скеровували мої грішні стопи на майбутню стежку служіння Церкві Христовій.
Усе своє свідоме життя я був і залишаюсь людиною віруючою, без жодного сумніву віри в Отця нашого Небесного. Хрещений у дитячі роки, з благословення мами, у православному храмі м. Бобровиця Чернігівської області. Але до активного церковного життя та служіння на ниві церковній долучився після тривалих років життєвих поневірянь з благословення вічнопам’ятного Блаженнійшого Володимира Сабодана, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви у січні 2002 року, у прямому підпорядкуванні якого мав честь перебувати 12 з половиною років і світлу пам’ять та синівську вдячність до якого зберігаю до сьогодні.
Саме з благословення Блаженнійшого Митрополита Володимира, я був рукоположений у диякона (24 жовтня 2004 року) та священика (8 жовтня 2006 року) Високопреосвященнійшим архієпископом Агапітом Бевциком, на час рукоположення єпископом Мукачівським і Ужгородським, з подальшим возведенням у протоієрея 24 травня 2007 року. З 2002 по 2014 рр. згідно з благословення, указом і розпорядженням Блаженнійшого Митрополита Володимира, Предстоятеля УПЦ, посідав посаду ректора Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія Української Православної Церкви (релігійної організації УПЦ МП) (січень 2002 – червень 2014 рр.) та Уповноваженого Української Православної Церкви з питань вищої освіти і науки (червень 2011 – червень 2014 рр.), настоятеля академічного храму імені святих Кирила і Мефодія в м. Ужгороді.
20 березня 2010 року в монастирі святої Феодори в м. Салоніки (Греція), з письмового благословення Блаженнійшого Митрополита Володимира Сабодана, прийняв чернечий постриг з іменем ієромонах Віктор, який здійснив наді мною Всесвятійший Анфім Руссас, митрополит Фессалонікийський Елладської Православної Церкви, почесний екзарх всієї Фессалії. Його Всесвятістю того ж дня мене було возведено і в сан архімандрита.
Надалі, у відповідності до відпускної грамоти від 29 березня 2010 року та рекомендаційного листа від 20 травня 2013 року, підписаних Блаженнійшим Володимиром Сабоданом, Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем Української Православної Церкви, у жовтні 2013 року я офіційно перейшов до кліру Лангадської митрополії Елладської Православної Церкви (Греція), очолюваної Високопреосвященнійшим Іоаннісом Тассіасом, митрополитом Лангадським, Літійським і Рентінівським, Почесним Екзархом Центральної Македонії, та отримав від нього відповідно письмове благословення на подальше продовження місіонерської й освітньо-наукової діяльність на теренах рідної мені України. Обидві митрополії Елладської Православної Церкви, Фессалонікійська і Лангадська, до яких я мав честь бути канонічно причетним і приналежним, одночасно перебувають і у канонічному підпорядкуванні Вселенського патріархату, до якого належить і церковно-канонічна територія України.
Після упокоєння 5 липня 2014 року вічнопам’ятного Блаженнійшого Митрополита Володимира Сабодана, зважаючи на низку нових обставин, що склалися у внутрішньо-церковному житті УПЦ МП, зокрема зазнавши тиску та гонінь з боку Московського патріархату за свою позицію щодо необхідності дієвого подолання розділення православних в Україні та утвердження єдиної Помісної Автокефальної Української Церкви, переді мною як кліриком Елладської Православної Церкви постав вибір: або виїхати за межі своєї Вітчизни України для подальшого чернечого та священицького служіння, або змиритись і погодитись на умови чернечого і священицького співслужіння з Українською Православною Церквою Московського патріархату дотримуючись московського світобачення та принципів церковного будівництва на засадах проповідування «лжерусского міра». Жодний із варіантів для мене не був прийнятним ні перед Господом Богом, ні перед власним сумлінням, ні перед своїм боголюбивим українським народом і Українською державою, у проголошенні державної незалежності якої я безпосередньо брав участь разом з іншими народними депутатами і побратимами по антикомуністичній опозиції у Верховній Раді України 24 серпня 1991 року. Тож маючи непохитний намір і надалі залишатись в Україні, зокрема на теренах свого рідного Закарпаття, служити Господу Богу на своїй рідній землі і бути прихильним до утвердження єдиної Помісної Автокефальної Української Церкви, дотримуючись встановлених церковних канонів, 14 липня 2014 року я вийшов за штат Лангадської митрополії Елладської Православної Церкви, про що отримав відповідну відпускну грамоту, залишаючись і надалі ректором Карпатського університету імені Августина Волошина та Української богословської академії Карпатського університету.
3 червня 2015 року, згідно з поданою заявою, рішенням Архієрейського Собору УАПЦ, мене було прийнято до кліру відродженої прабатьківської Української Автокефальної Православної Церкви, першим Патріархом якої 6 червня 1990 року було обрано Святійшого Мстислава Скрипника, канонічно висвяченого у 1942 році архієрея, який обіймав одночасно і посаду першоієрарха УАПЦ в США й діаспорі, від якого УАПЦ має канонічне єпископське приємство. На сьогодні раніше очолювана Святійшим Патріархом Мстиславом Скрипником УАПЦ в США та Діаспорі входить до складу Вселенського патріархату.
Рішенням вище зазначеного Архієрейського Собору УАПЦ мене було направлено для служіння в клірі новоствореної Карпатської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви в Закарпатській області.
9 липня 2015 року, з благословення Блаженнійшого Макарія, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви, рішенням Патріаршої ради та Архієрейського Собору УАПЦ, за клопотанням єпархіальних зборів Карпатської єпархії, було ухвалено обрати мене єпископом Мукачівським і Карпатським.
Стоячи сьогодні перед усіма Вами, Богомудрі владики, всечесні отці, браття і сестри, добре усвідомлюю ту велику відповідальність та тернистий вінок, які є нагородою за отримання такого високого і богоугодного титулу, бо розумію, що сан і влада єпископа насправді є найперше обов’язком до праці і готовності до пожертви власним життям. Тож знаючи про свої немощі та провини, прошу Всемилостивого Господа Бога та Пресвяту Богородицю укріпити мене і на цьому етапі мого життєвого шляху, а Вас, Богоугодні владики і святителі, прошу своїми молитвами і братніми порадами допомогти мені нести тернистий хрест архієрейства, який по волі Всемогутнього Господа Бога, через Вас, Вашу добру волю та сходження Святого Духа випало прийняти і мені.
Схиляю низько голову і висловлюю подяку всім, кого згадав вище і кого не згадав всеприлюдно, але вдячну пам’ять про яких зберігаю у своєму серці, думці й душі за те, що відіграли у моєму житті позитивну роль, виявили до мене любов, терпіння і прощення та допомогли мені подолати земні тернисті шляхи і прийти до вівтаря вічного служіння Отцю нашому Небесному, боголюбивому українському народу, нашій земній, Богом даній Вітчизні Україні та Українській Церкві – Церкві, в утвердження якої як єдиної, святої, соборної, апостольської, автокефальної в сім’ї інших Помісних Церков вірю.
Дякую Блаженнійшому Митрополиту Макарію, всім архієреям і всій повноті Української Автокефальної Православної Церкви, зокрема кліру новоствореної Карпатської єпархії УАПЦ, за довіру, прощення і любов до мене та за виявлену честь. Висловлюю також подяку за духовну і моральну підтримку своєму духівнику та своїм рідним, близьким, друзям і колективам Карпатського університету імені Августина Волошина, Української богословської академії, Міжнародної академії богословських наук, адвокатського бюро «Срібна Земля» та редакції газети «Срібна Земля» – всім тим, хто з добрим словом пам’ятає про мене і молися за мене грішного в лоні Вселенського патріархату, Елладської Православної Церкви, Української Православної Церкви Московського патріархату, Української Православної Церкви Київського патріархату та інших Помісних Православних Церков, а також всім моїм численним випускникам, людям доброї волі, які в ці дні підтримали мене.
На цьому з трепотом приймаю багрянисту чашу архієрейства, що сходить з Небес, схиляю свої коліна і сумління перед Отцем нашим Небесним і зі страхом повторюю слова Великого Учителя і Спасителя нашого Ісуса Христа: «Отче Мій! Якщо можливо, нехай обмине Мене чаша ця… Проте не як Я хочу, а як Ти: Якщо не може минути Мене чаша ця, … нехай буде воля Твоя» (Мт. 26:39; 26:42).
Патріарший собор апостола українського Андрія Первозваного УАПЦ
в м. Києві,
13 серпня 2015 року
