Оксана Бабенко, інтернет-сайт "Духовна велич Львова"
25 років із своїх 28-ми відома оперна співачка, львів'янка Наталія Степаняк, співає на хорах у Свято-Успенському храмі ПЦУ. Сьогодні, Наталія є солісткою Одеської національної опери, засновницею “Coloratura Opera Lab“, але завжди повертається у рідний Львів і у стіни храму, де вони з хором, виконуючи церковні піснеспіви, розуміють одне одного без слів, а також черпають натхнення іти далі життєвою дорогою із радістю. Довкола парафіяльної спільноти утворилися також інші хори, братство св. апостола Андрея Первозванного. Але серцем цього творчого життя завжди залишається молитва у якій Наталія Степаняк знаходить спокій і мир. Екслюзивно, вона поділилася історією свого творчого і духовного шляху.
-Наталю, Ви є активною парафіянкою Свято-Успенського храму ПЦУ у Львові. Розкажіть, чому і коли прийшли до храму?
-Я виросла у церкві, можна так сказати. З самого малечку, кожної неділі, чекала, щоб прийти до храму на хор. І ставала на підніжку на пультах, бо мала маленький зріст. У дитинстві я була настільки маленькою, що у школу мене взяли не у 7, а у 8 років. Тому я ставала на цей пульт і насолоджувалась кожною секундою проведеною в церкві. Мені подобалося все: колектив, атмосфера. Я полюбила ходити до церкви саме через оцю можливість комунікувати. Напевно, мені було би важче, якби я стояла не на хорах. Завдяки співу, я не просто молилась, а таке враження, що була завжди в діалозі зі священиком. Тобто ставала учасником святого дійства і це для мене було неймовірне відчуття, я чекала цієї неділі, росла в церкві, вивчала всі молитви. Тобто зараз в нас є такий якийсь дух хору в Успенській церкві, ми знаємо службу на пам’ять. Зараз мені 28, а у церкву я ходжу з 3х років, тобто всього 25 років.
“У нашій церкві така атмосфера, що завжди хочеться туди повертатися”
Звичайно, що оновлюється репертуар, але є такі твори, які ми співаємо завжди. І коли ми всі співаємо це без нот, то комунікуємо між собою просто очима, ми знаємо, коли ми пришвидшимо, коли ми сповільнимо і оцей, я не знаю чи я маю право говорити це слово, але цей кайф, який ми отримуємо від співу разом, дає неймовірні сили, щоб творити далі в простому житті. Саме тому церква наша об’єднує біля себе дуже багатьох музикантів, тому що атмосфера в цій церкві така, що ти хочеш туди повертатися. Таке враження, ніби воно до себе отак, знаєте, затягує людей в доброму розумінні цього слова. Тобто ми всі хочемо творити. На базі церкви у нас утворилося братство Андрія Первозванного і вже там є ще один наш хор. Ми на чолі з дияконом Юрієм Федівим створили багато різних вечорів-фестивалів, де ми об’єднуємо громади не тільки з Україїни , а й навіть з-за кордону. І це надзвичайно приємно, адже в ці моменти ми бачимо як нас багато і на скільки нам важливо, коли, ми можемо всі разом помолитися, відпочити, поговорити, набратися один від одного натхнення, яким ти зможеш жити і йти з яким ти зможеш далі . І я насправді щаслива, що саме біля нашої церкви такі громади утворилися.
“Не буває такого, щоб я вийшла на сцену і не перехрестилася”
-Чому для Вас,як молодої людини, церковне життя не втрачає актуальності? Бо зараз у тренді атеїзм, агностицизм і тд.
-Церква в моєму житті займає особливе місце не тільки через те, що мене мама приводила, чи бабуся, чи я в хорі співала.Людина має відчути оцю потребу в собі сама. Це як з котом, коли ти тягнеш на себе кота, він буде втікати, як тільки ти залишаєш його в спокої, він хоче до тебе прийти сам. Я скажу чому я хотіла з цим порівняти. Для мене, як для людини яка завжди на сцені, Бог зі мною є завжди. Не буває такого, щоб я вийшла на сцену і не перехрестилася. Не буває такого, щоб я вийшовши на сцену, не попросила Бога про те, щоб у мене звучав голос, щоб тексти не забути. Не буває такого, щоб зійшовши зі сцени, не подякувала Богу за те, що все пройшло супер. І я цьому завдячую не собі. Бо талант дав мені Бог. Він казав про таланти, що один треба помножити на один, три таланти на три, а п’ять на п’ять. Я розумію, що Бог мені дав ці п’ять талантів і я не можу їх заховати.
“Музиканти страждають на депресію більше за інших, а спокій я знаходжу тоді, коли прийду до церкви”
Бувають такі моменти, коли дуже важко і музиканти страждають на депресію більше, ніж усі інші. Нам щось не те скажеш і у нас закрадається думка, що може комусь щось не подобається. І ми починаємо себе накручувати, накручувати, накручувати. І в ці моменти кожен знаходить якийсь свій вихід з ситуації. Комусь достатньо піти на природу, комусь достатньо зустрітись зі своєю сім’єю, хтось може відчути спокій в алкоголі, у кожного якесь своє. Так ось, я завжди знаходжу спокій, коли прийду до церкви і просто посиджу, поплачу, попрошу Бога про цей спокій, знайду цей спокій і з цим спокоєм вийду. Тому, для мене, церква не втрачає актуальності , бо я йду своїм життям паралельно з церквою. Це не є щось таке, яке сьогодні не актуально, а завтра актуально. У мене багато знайомих, які задавали мені питання: «А як ти віриш в те, що не має підтвердження?» А я говорю завжди одне і те саме: «А я не потребую підтвердження. Мені важлива моя віра» Мені не потрібне підтвердження якихось фактів. Бог це не факт, Бог це є відчуття, це є подяка. І я вірю в те, що хтось є над нами, хто нас оберігає. Для мене це найважливіше. А щодо актуальності в сучасному світі, то, проживши п’ять років у Відні, де була величезна община українців, ми всі гуртувались навколо церкви. Усі українці знаходили притулок біля церкви. У нас були українці і в Австрії, де ми організовували благодійні вечори. І збирали гроші на АТО хлопцям на лікування, і проводили якісь різні концерти – це все було біля церкви. У нас були як діти, від трьох до десяти рочків, так і молодь, так і люди похилого віку, тому, звісно, Церква актуальна.
Моя мама не хотіла, щоб я була музикантом, бо цій сфері треба віддавати 101 % життя...
-Розкажіть, про свою кар'єру в оперній сфері, як вам вдалося пов’язати своє життя з музикою?
-У моїй сім’ї я не перший музикант. Моя мама - скрипалька і, свого часу, також закінчила музичний виш і працювала викладачем у музичній школі, вчителем скрипки. Тому, це було очікувано, що хтось ще в сім’ї захоче стати музикантом. Але моя мама не була прихильником того, щоб я була музикантом. Тому що вона знала наскільки це важка робота, яка вимагатиме 101 відсоток життя. З самого малечку, у мене виявилися музичні здібності, і мене у трирічному віці віддали до вокально-інструментального ансамблю «Писанка». Там я співала, танцювала, малювала, вишивала, вчила англійську мову, тобто розвивалась всебічно. І вже до 11 років стала солісткою цього колективу. Також я опановувала бандуру, навчалася у музичній школі. У віці 18 років, коли я вже навчалася в консерваторії, також на факультеті народному, на бандурі, я зрозуміла, що мені не вистачає саме вокальної частини мого життя. Коли на першому курсі я познайомилася зі студентами з вокального факультету, моїми колегами, я попросила їх, щоб відвели до викладача вокалу. Коліжанка завела у клас Ігоря Федоровича Кушплера і я домовилася про прослуховування. Він послухав як я співаю і в цей самий день запропонував мені перейти на вокальний факультет, та я не залишила бандуру. Наступного року мене взяли на другий курс вокального факультету без вступних іспитів і на бандуру, і на вокальний. Тобто, можна сказати, що я не проходила ні музичного училища, ні першого курсу, а знаєте вскочила в останній вагон, на другий курс, і так я опинилася на вокальному факультеті Львівської національної музичної академії.
Я думала, що опера це не мій жанр...
-У одному з інтерв’ю, Ви казали, що в певний період життя, опера не дуже Вас цікавила. Чому зрештою саме з нею пов’язали свій творчий шлях?
-Мені опера завжди здавалася занадто далекою, незрозумілою і мистецтвом, яке вижило себе. Думала, що це не мій жанр тому, що не розуміла опери. І зараз, коли я вже 10 років в цьому мистецтві, можу сказати, що я би і не перейшла цієї межі, але сталася подія, яка змінила все. Випадково на ютубі я побачила постановку Травіати 2005 року. У головних партіях були Анна Нетребко і Роландо Віллазон. Я переглянула цю оперу від початку до кінця, не знавши взагалі лібрето,тому що я справді не цікавилась оперним мистецтвом. Наприкінці, так сплакалася, що не могла до себе прийти, настільки ця історія у опері “Травіата” мене зачепила... Вважаю, до сьогодні, Анну Нетребко неймовірною драматичною акторкою, яка не просто виконує твір, вона його проживає. І це надзвичайно сильно і це проймає кожну людину. Уже пізніше, коли я навчалася у Відні і була у Віденській Опері на виставі «Манон Леско» Пуччіні, також у головній ролі з Анною Нетребко, то це драматичне дійство, яке я бачила вживу, передалося в 100 разів сильніше, ніж на відеоролику. Вона людина-мистецтво.
Після цієї вистави, яку бачила на ютюбі, як я витерла сльози і сказала, що хочу бути такою як Анна Нетребко. Це було у момент, коли я не могла зрозуміти, що хочу в цьому житті. Та коли я подивилася цю виставу, то вирішила, що пазли склалися і я хочу бути в оперному мистецтві. Але,зовсім не прагнула бути в опері того зразка, який бачила у школі. Воліла опанувати саме нестандартний новий підхід, коли опера це сучасно, молодіжна, цікаво і кожен з нас в цьому може знайти себе, бо усі ці теми про які писали у 18,19 та 20 століттях є актуальними і сьогодні, просто їх потрібно адаптовувати під слухача і глядача 21 століття.
Щоб виконувати музику Баха, потрібно відчути нотку болю у собі
-Музика це теж часто про духовність, якщо послухати, наприклад, музику Баха або інших композиторів, то вони промовляють до найглибших струн душі. Що ви думаєте про це і чи намагаєтесь ви своїм мистецтвом теж популяризувати цю духовність мовою мистецтва?
-Це правда, зокрема про музику Баха. Головне гасло Середньовіччя - це у центрі Бог, а ми всі біля нього. Саме тому будували готичні храми, які спонукають задуматися про своє життя, і на той час, всі композитори гуртувалися біля церкви. І музика Баха, у всіх його творах, не зважаючи чи це є духовна музика чи це класична інструментальна, написана для того, щоб знайти в тобі нотки болю і жалю за вчинені гріхи. У моєму творчому житті був період, коли я не була готова виконувати музику Баха, бо до неї треба дорости, треба відчути оцю нотку болю в собі, оцю нотку жалю за вчинені гріхи особисто. Лиш тоді ти можеш видати цю музику так, як цього хотів композитор, для того, щоб люди, які сиділи в залі в цей момент, також хотіли спокутувати свої гріхи. Це є надзвичайно психологічна музика, яка налаштована саме на це. Не те що я була психологічно не готова, я в церкві виросла, але мій голос це є продовження мого організму і я свідомо поки не дійшла до цих висот, не могла настільки пережити цю музику логічно, так як би це хотів передати композитор.
“Виконуючи духовну музику, ти надихаєшся на наступні проекти”
Цього літа у червні Іван Остапович та Тарас Демко з Львівського органного залу, запросили мене співати концерт духовної музики і я виконувала твори Баха, Генделя і Моцарта. Було поєднання саме цих трьох композиторів, щоб розповісти і показати людям духовну музику композиторів різних епох. Адже різні композитори говорили мовою музики про те саме. От, для порівняння, як звучить духовна музика Баха, а як музика Моцарта. І Моцарт, і Бах говорили про одне і те саме, але Бах писав у Середньовіччі, а Моцарт у класиці. І коли це все Середньовіччя, що в центрі Бог, і коли класика, що в центрі вже людина зовсім по-іншому звучить духовна музика. Саме тому, я вирішила заспівати і поєднати ці два століття для того, щоб люди відчули оцю різницю і знайшли для себе, що кому ближче. Завжди радо беру участь у всіх церковних фестивалях. Завжди знаходила час поїхати, куди мене кликали. Це і монастирі, і заспівати службу, і від церкви будь-які концерти , я ніколи не обходила стороною духовну музику, адже саме духовною музикою ти наповнюєшся і надихаєшся на наступні проекти.
-Існує така точка зору, що церковна музика не обов’язково має бути професійною. Яка ваша думка щодо цього?
-Це як порівняти інструментальну і вокальну музику. Наприклад, Бах передавав духовне наповнення словом і музикою, тобто для того, щоб передати відчуття, можуть бути різні шляхи. І кожен із нас має обрати, що для нього ближче. Якщо привести приклад моєї бабусі, то для неї головне Слово. Для неї проповідь - це найважливіше, що може бути в церкві. Коли вона чує якісь слова, які в неї викликають жаль і біль в молитві, їй це найважливіше. Вона не бачить краси музики. Щодо мене, то мене проймає як слово, так і музика. Тобто мені надзвичайно подобається, коли звучить чотирьохголосся чоловіче, це дуже впливає, допомагає глибше зануритися у слова і мелодію молитви, знайти щось у собі, на що раніше не було часу. Якщо наприклад взяти твір «Страждальна мати», здається, ми плачемо від слів, правда, які там важкі слова. Але якщо без цієї мелодії, ці слова такого жалю би не завдали , тому що музика написана настільки страждально, що ти тільки починаєш співати у тебе вже сльози на очах , але ти ще не співав слова до кінця. Тобто тут є два варіанти подій, і я за те що слова дуже важливі, можна передати все це словами, але якщо це доповнити музично і втілити це з музичної точки зору, то можна добитися подвійного ефекту.
Дуже дякуємо за розмову!
