ГАЗЕТА "УСПЕНСЬКА ВЕЖА", № 10/2020
Розмовляла Тетяна СЛОТЮК, доцентка кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка
«Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог», – так починається Євангеліє від Івана. Слово має у своїй суті – велику божественну силу: відродити, допомогти, розрадити. Однак, словом можна й убити, проклясти і нанести глибоку рану. Все частіше лайливі слова входять до нашої лексики, ми чуємо їх звідусюди, де б ми не були: від перехожих на вулиці, у транспорті, на телебаченні, часом навіть від наших маленьких дітей. Слово втрачає свою силу доносити добро до наших співрозмовників, бо дехто вже навчився розповідати історії виключно нецензурною лексикою. Слово, яке має одухотворяти, піднімати і допомагати нам йти вперед, забирає своїми негативними емоціями життєві сили, пророкуючи прокльони, хвороби та нещастя. Про суть гріха у використанні нецензурних слів, матюків, лайки ми розмовляли з отцем Степаном ПЕРОГОМ, який поділився своїми міркуваннями з цього приводу.
- Отче Степане, скажіть, будь ласка, за вашими спостереженнями, наскільки притаманна українському суспільству лайка?
- Лайка як явище з’явилося у нашій культурі відносно недавно, але ми її чуємо скрізь – у громадському транспорті, товаристві, у магазині, на вулиці. Припускаю, що до нас прийшла лайка десь у 70–80-х роках минулого століття, з’явився жаргон з кримінального світу і досить усталено облаштувався у нашій буденній лексиці. Прикметно, що у кожного народу в лексиконі є лайливі слова, але у нашій культурі раніше не було такого, щоб людина висловлювалася образливими висловлюваннями та матюками. Сьогодні ж ми чуємо лихослів’я усюди: література, кіно, музика, телебачення, а все це відбувається через те, що знижується загальний рівень духовної культури людини, суспільства загалом.
- Чому християнину, який сповідує християнські цінності, не можна лаятися?
- З християнської позиції, якщо людина лається, їй посилаються з неба скорботи – різного роду хвороби, випробування. У сучасному світі, коли будується багато храмів, є багато побожних людей різних конфесій та релігій, проте водночас всюди звучить лайка. Я часто запитую молодих людей, чому вживають нецензурні слова, то чую у відповідь, що це для зв’язки слів.
Карфагенський собор засудив лихослів’я. А Іоан Златоустий казав, що «як хочеш пізнати наскільки великим є зло, говоріть сороміцькі і лихі слова. Подивись на тих, хто червоніє від твоєї безсоромності». І він зауважував, що якщо у душі твоїй такий сморід, як ти можеш торкатися святих Христових таїн?
Для людини, яка є побожною, сповідається, причащається, ходить до церкви, лайка несумісна з вірою.
- Часто лихослів’я пов’язане з прокльонами і емоційним, часом неусвідомленим бажанням зла іншим, як реагувати на такі прокльони і як захиститися від них?
Люди, які вживають погані слова, лаються – вчиняють гріх, тим самим противляться Богові. Бо де є Бог – там немає зла, де є зло – там немає Бога. Є більш лайливі слова, є менш лайливі, а є й ті, що мають у своїй основі прокльони, які супроводжуються зловісним побажанням, накликаючи на себе покарання Господа Бога. Ми бажаємо іншим зла, але забуваємо, що воно може повернутися нам.
Захист від прокльонів простий – молитва, а той, хто проклинає, то чинить зло не тому, на кого спрямовує негативні слова та їх енергетику, а на себе, свою сім’ю та родину. Церква навчає: «Благословляйте, а не проклинайте». У Старозавітніх книжках написано, що священник, коли заходив в помешкання християнина мав промовляти: «Мир дому цьому!», побажати миру, злагоди, добра і гармонії. Нині у нашій традиції є вітання: «Слава Ісусу Христу» або «Слава Богу!» і вітаємо тим добрим привітом. А прокльони – від лихого. Слово наше має бути добре, чисте і світле. Якщо людина лихословить, вона не може мати чистої душі.
- Відомо, що п’ятидесятники не лаються. Як їхній світогляд відрізняється від інших християн і чи можна запозичити у них цей секрет, щоб уникати лихослів’я?
- Коли я навчався у Тернопільській духовній семінарії, один з отців сказав такі слова: «Найфанатичніша віра – у католицизмі, істинні канони – у православ’ї, в істині живуть – п’ятидесятники». У них ще не викорінилася традиція збиратися двічі на тиждень перед Додом молитви, щоб почитати Святе Письмо, побути на науках, а навчає цього пресвітер і батьки своїх дітей. І це залишає у людині пошану до святості Храму і шанування свого духовного життя поза ним.
Наш християнський світогляд сьогодні настільки видозмінений через задивленість на Європу, багато людей виїхало на Захід на роботу і відтак вважається, що все європейське – найкраще, модне, стильне. І певні речі, поняття, які є далекі від християнських цінностей, переважають сьогодні в українському суспільстві, залишають свій відбиток на молоді, сімейних цінностях і поведінці. Тому ще однією з таких проблем є відсутність цензури, виховання, поваги, що у комплексі дає ту картину світу, яку ми сьогодні і спостерігаємо.
- Людина, яка постійно матюкається, має сповідатися у цьому?
- Звичайно! Я, як священник, щоразу запитую прихожан про це на сповіді. Хоча людина може вийти з церкви і знову лихословити, але це вже не мій гріх, бо я свій обов’язок виконав. Часто спостерігаю, що коли людина сповідається один, два чи три рази на рік, вона бачить свої гріхи. А людина, яка не сповідалася більше двох років, вже не помічає нічого і каже, що не вбила, не вкрала, то і сповідатися немає за що.
- Як відучити дитину від матюків, яку дати «вакцину» дитині від лайки?
- Насамперед, все залежить від виховання, все йде з сім’ї, від батьків. Якщо дитина постійно чує таку лексику вдома, вона повторює поведінку і слова своїх рідних. І найбільша проблема, що у таких сім’ях навіть не вбачають особливої проблеми у цьому.
Щоб відучити дитину, спочатку потрібно виховати батьків. А ще вони мають читати зі своїми дітьми книги. Мені видається, що ця тенденція щодо посилення лайливості у суспільному просторі спричинена проблемою малоосвіченості людей і, загалом, низьким відсотком тих, хто читає якісну літературу. Батьки мають привчати дітей до книжки, до читання, виховувати у них естетичні смаки та вміння висловлювати свої думки без лайки.
Я свідомий і того, що самотужки батькам складно цьому зарадити, допоки не буде державної програми у сфері культури, освіти, складно щось змінити. Церква теж бере участь у такій своєрідній «профілактиці» із запобігання поширення лайливих слів серед дітей.
- Коли чуємо від дитини лайку, як реагувати?
- Потрібно вчити, виховувати дитину у сім’ї, робити зауваження, слідкувати за своїми висловлюваннями. Варто зважати й на різні характери дітей, бо одні будуть сприймати зауваження, інші ж навпаки – противитимуться, й наперекір вживатимуть лайливі слова.
Можна провести цікаву аналогію із тим, як люди ставляться до свого домашнього господарства у селі і як поводяться зі своїми дітьми. Скажімо, коли корова не повертається з пасовиська, господарі починають хвилюватися, бо то худоба, годувальниця, шкода, щоб пропала. А коли дитина пішла гуляти, то вже менше цікавляться, коли вона прийшла, у якому стані, з ким спілкується, якому впливові піддається у колі друзів. Батьки мають бути на своєму місці, виконувати свої прямі обов’язки – виховувати.
- В який спосіб можна відучити дитину від лихослів’я і дати їй зрозуміти, що це зле?
- На моє переконання, це має бути комплекс заходів, який допоможе запобігти поширенню лихослів’я між дітьми. Перше, що прикро, сьогодні у школах відміняють християнську етику. Загалом вихованням і навчанням мають займатися вчителі, батьки, а коли вже хтось зі старших почув лайку від дітей, мають зробити зауваження, не сміятися з того, як з розваги, не потурати і не заохочувати дітей своєю поведінкою використовувати подібну лексику. Інша проблема – це коли дівчата, жінки поважного віку вживають нецензурну лексику, особливо при своїх дітях, що вже певною мірою стало нормою. На мою думку, якби старші робили більше зауважень молодшим і своїми діями показували приклад для них, то така б проблема самоусунулася з нашої мови і навіть культури.
- Люди, які матюкаються, виправдовуються, що це емоційна розрядка, тож яка може бути альтернатива лайливій лексиці?
- Знаю одного чоловіка, який займається ремонтом взуття і що прикметно, ніколи не чув від нього лайки. Якось я його запитав: «Пане Михайле, Ви, напевно, п’ятидесятник?». Виявилося, що він католик і ходить до церкви. На моє питання, як йому вдається так контролювати свої емоції і слова, він відповів: «Якось я був свідком того, як священник зробив зауваження за такі висловлювання і мені від того стало так незручно, що з того часу я почав себе «кусати за язика» і відмовився від вживання нецензурних слів та лайки». До цього потрібно прийти, бо завжди є спокуса згрішити словом.
