Розмовляла доцентка кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка Тетяна СЛОТЮК, газета "Успенська Вежа", № 4/2021
У час Великого посту ми все частіше аналізуємо власне життя та задумуємося над своїми вчинками. Ця пора осмислення дає нам можливість призупинитися у щоденній рутині та постановити собі певні зміни. Сповідь у передвеликодній час стала для когось традицією, для когось – необхідністю, а для когось – вимушеним зовнішнім проявом віри, що немає нічого спільного із глибоким духовним розумінням суті цього таїнства. Про сповідь і покаяння, причастя і заборону його приймати, про підготовку до сповіді і забуті гріхи ми розмовляли із отцем Михайлом Кравчиком із церкви Святого Великомученика Димитрія Солунського (с. Мальчиці, Яворівського району Львівської області).
Сповідь – це відвага людини зізнатися у своїх провинах перед Богом у присутності священника. Людина сама має озвучити свої гріхи, чи священник може наводити приклади, а людина лише погоджуватися? Яка форма сповіді прийнятніша?
– Людина має відчувати біль своєї душі. Так, як хворий, коли щось його болить, непокоїть, відчуває певні симптоми, то приходить до лікаря. Щось подібне і з душею. Якщо ми згрішимо, душа отримує духовні рани та немочі.
Коли людина приходить до сповіді, щоб отримати зцілення, вона стає лічницею для душі. Тому самому потрібно озвучити свої симптоми. Перш за все, можна скласти перелік гріхів, які найбільше турбують, бо насправді нереально згадати все. Священик не може знати всіх проступків людини. І такі ситуації у мене були, коли можеш людину запитати щось, а вона дивується, мовляв, що таке запитую, невже так погано думаю про неї? Тому з питаннями варто бути обережним і добре зважувати, що, кого і як питати.
Звичайно, є загальні питання, які священик може озвучити під час сповіді. Однак людина має прийти і розповісти про свої духовні болі. В ідеалі у кожного християнина має бути духівник, який знає стан душі людини, і розуміє з досвіду спілкування із нею, про що питати. У мене був досвід служіння у місті, а також і в селі. У місті трохи складніше, бо до сповіді приходять щоразу інші люди, яких не знав до того, і після сповіді вже міг їх ніколи більше не бачити.
Чи може той гріх, який людина не промовила вголос, але подумки під час сповіді пригадала, вважатися як такий, що вона у ньому розкаялася і просить Господа простити?
– Сповідь – це розмова людини з Богом. Людина відкриває свою душу й серце перед Господом. І тут має бути щирість. Церква застерігає, щоб не приховувати гріхів від священика. Отець може чогось не знати і не запитати, а людина може мати гріхи, які не згадала або забула, то це одне, але, якщо навмисно прихований гріх, то така сповідь вважається святотатством і ще одним гріхом.
Якщо ми не соромимось якийсь гріх чинити, то не має бути сорому тоді, коли ми у ньому каємося. Важливо визнати свої проступки. Схожими є стосунки батьків і дітей. Коли дитина зробила щось недобре, якусь шкоду, батьки знають, що то вона скоїла. Якщо дитина зізнається і скаже, що винна, бо зачепила ненароком, розбила, пописала ручкою стіни, одразу серце батьків м’якне і вони прощають. А якщо дитина набурмоситься і знає, що винна, але не хоче цього визнати, тоді вже по-іншому й батьки сприймають цю ситуацію.
Як бути із забутими гріхами, неусвідомленими чи такими, про які людина ніколи не задумувалася?
– Якщо людина вдома готувалася до сповіді, робила іспит совісті, перечитувала Божі Заповіді, катехизмові науки і у процесі згадала той гріх, який не був з числа найважчих, мала у душі за нього жаль, але у момент сповіді забула про нього сказати, то я думаю, що Бог, знаючи наші немочі, той гріх простить. Однак, коли промайнула думка під час сповіді, а ти її не озвучуєш, то це – затаювання гріха.
ЯКЩО МИ НЕ СОРОМИМОСЬ ЯКИЙСЬ ГРІХ ЧИНИТИ, ТО НЕ МАЄ БУТИ СОРОМУ ТОДІ, КОЛИ МИ У НЬОМУ КАЄМОСЯ
Як вірянин має готуватися до сповіді?
– Є п’ять умов доброї сповіді. Насамперед потрібно зробити іспит совісті і помолитися, щоб Господь надихнув відкрити свою душу й серце, а також допоміг згадати свої гріхи. Ми немічні і нам властиво забувати про вчинене чи пережите. Подекуди ця властивість корисна, тому й Бог передбачив її. Варто усамітнитись, відійти від метушні світу, а після молитви перечитати катехизмові науки. Кому зручно, може під час читання виписувати гріхи. Однак важливо, щоб це не виглядало, як «перелік роботи, яку проробив» чи, точніше, звіт про те, що гріховного зробив.
Коли згадуєш свої гріхи і робиш це з молитвою й щирим болем, у тебе виникає жаль, який є другою важливою передумовою доброї сповіді. Ти розумієш, що не стільки Бога образив, тому що Він нічого не втратив у величі від твоїх гріхів, скільки завдав шкоду собі, бо ти відійшов від Господа, повторив долю блудного сина. Тому треба пройти путь блудного сина, зрозуміти, що ти втратив, тоді й виникає жаль за гріхи.
Третій етап відбувається сам собою. Людина, яка пройшла попередні два етапи, згадала гріхи і виявила жаль за те, що їх вчинила, має бажання виправитися. Про це теж нагадує історія блудного сина: він не тільки визнає, що вчинив зле, шкодує про скоєні гріхи, а й не втрачає надії на Боже милосердя і це дає змогу зробити крок, який є третьою умовою доброї сповіді. Каже: «Піду до батька, повернуся, скажу йому: “Прости мені, я негідний назватися твоїм сином, прийми мене, як останнього з рабів твоїх”». У нього є бажання змінити ситуацію.
Запорукою того, щоб добре пройти третій етап і виправитися, є те, що ми, як найбільші грішники, не втрачаємо зв’язку з Богом, завжди перебуваємо у молитві, у нас є страх Божий, ми пам’ятаємо про Його присутність – і тоді маємо надію, що Господь простить нам наші гріхи.
Четверте – треба визнати свої гріхи у сповіді. Визнаємо їх при священнику, як при свідку, але сповідаємось Богу. І знову аналогія з розмовою по телефону. Ми ніби говоримо у слухавку, але не спілкуємося з телефоном, він є лише провідником інформації. Отак і у сповіді – присутність священника для певного зв’язку, як свідка. Сповідь – це таїнство, благодать Божа, у якій гріхи прощаються, але мають каятися і душа, і тіло, оскільки вони грішили разом.
І п’ята умова – священник надає людині єпитимію – покуту і певні духовні поради, що потрібно зробити, щоб змінитися. Якщо дотримали єпитимію, помолилися, добрі справи зробили чи Святе Письмо почитали, ще не означає, що цим ніби заплатили за наші гріхи. Покута – це маленький крок з нашого боку, який показує, що ми готові до духовних подвигів і готові змінюватися. Це лише початок шляху з нової сторінки, який має стати добрим стартом у нашому житті.
Можна уявити, що Бог записує наші гріхи у книзі життя олівчиком, і, коли ми їх визнаємо, то вони стираються. Добрі справи записані маркером. Єпитимія – це поштовх до того, аби показати Господу, що ми готові змінити свої орієнтири у житті. Як корабель, маємо маяк, на який ідемо. Десь ми збилися на манівці, але знайшли орієнтир і рухаємося у правильному напрямку.
ПОКУТА – ЦЕ МАЛЕНЬКИЙ КРОК З НАШОГО БОКУ, ЯКИЙ ПОКАЗУЄ, ЩО МИ ГОТОВІ ДО ДУХОВНИХ ПОДВИГІВ І ГОТОВІ ЗМІНЮВАТИСЯ
Тож як бути з неусвідомленими гріхами і тими, про які людина не задумувалася, що це може бути гріхом?
– Якщо при попередній сповіді був забутий чи затаєний гріх, то при наступній обов’язково потрібно згадати його і Господь прощає те, що попередня сповідь була не цілком щирою. На початку сповіді треба сказати священнику, що затаєного чи забутого гріха немає і повідомити, коли останній раз сповідався. Це потрібно для того, щоб отець орієнтувався у духовному стані людини, чи вона сповідається декілька разів упродовж року, чи останній раз сповідалася перед шлюбом і то було 10, 20 а то і більше років тому.
У Церкві є таїнство єлеопомазування чи єлеоосвячення, під час якого дарується благодать, яка теж прощає неусвідомлені гріхи. І, коли людина помирає, промовляється завершальна молитва, у якій, з-поміж іншого, згадується, що може у якихось гріхах покійник не посповідався чи забув, хай Господь і ті гріхи йому простить. І є остання розрішальна молитва, яку читають у чині похорону, у ній теж згадується про прощення гріхів. Церква, як любляча матір, дбає про нас і дає можливості до останнього моменту, вже навіть на порозі вічності, визнати гріхи, щоб Бог їх простив.
Чи ефективні загальні (колективні) сповіді? Чи загалом ще така форма існує?
– Є такі парафії, де загальну сповідь практикують віддавна і зараз продовжують це робити. В умовах карантину Предстоятель Православної Церкви України, Блаженнійший Митрополит Епіфаній благословив і було укладено чин загальної сповіді. З огляду на обмеження карантину, його зараз частіше використовують, ніж колись. Зі свого досвіду скажу, що раніше не мав потреби застосовувати чин загальної сповіді, а зараз практикую з огляду на обставини (світову пандемію коронавірусу. – авт.). Відтак у прихожан є вибір: йти на індивідуальну сповідь, чи ж взяти участь у загальній. Церква застосовує різні способи, щоб дати можливість людині наблизитися до Господа.
Не раз чую позитивні відгуки від парафіян, що їм колективна сповідь до душі. Однак, звісно, краще приватно спілкуватися із священиком. Можна побути на загальній сповіді, а потім ще підійти до священника і приватно порозмовляти. Зараз є можливість і телефоном поговорити, якщо виникають питання, номери священників є у вільному доступі.
Як священник-сповідник має реагувати на різні зізнання людини? Чи може повчати, засуджувати, не допускати до причастя?
– Навіть Господь нас не засуджує. Розбійник на хресті покаявся й Господь простив йому гріхи, хоча то були, напевно, великі гріхи, якщо він був засуджений до смертної кари. Тому священнослужитель не засуджує людину, але є певні передбачені ситуації церковними канонами, коли людина може бути не допущена до причастя. Це великий перелік, щоправда, зараз його у всій строгості не застосовують. Але вдаються до виховного методу, щоб глибше спонукати людину до молитви та дати час на духовні роздуми.
Канонами передбачено відлучення від причастя на певний термін: це може бути тривалий період і навіть десятки років. Спілкуюся з отцями і зі свого досвіду, розумію, що не застосовуються настільки строгі правила. Вірянин може отримати єпитимію, але має прийти до сповіді й у наступний піст, щоби покаятися. Якщо зараз триває Великий піст, то у Петропавлівський має теж прийти до сповіді. У такий спосіб священик дає можливість людині глибше покаятися.
Наприклад, гріх аборту, це є вбивство, один з найважчих гріхів. Доречно дати можливість прочитати жінці відповідний акафіст. Важливо, що не тільки жінка має цю єпитимію нести і визнавати гріх, а й її чоловік, бо це спільне рішення. Відтак людині треба дати якийсь період, щоб вона зрозуміла, що це важкий гріх і покаялася. Бо, якщо одразу такі важкі гріхи прощати, то людина ставить їх в один ряд із простішими проступками, такими, як заздрість, наприклад. А це неправильно, тому що це різний ступінь провини і має бути різне відчуття жалю. Якщо знову наводити аналогії із медициною, то по-різному відчувається біль, і різним має бути його лікування. Якщо щось можна вилікувати пігулками, терапією, то є такі хвороби, які лікуються лише хірургією. Подібно і зі сповіддю: є ситуації, коли доречно застосовувати ту можливість, щоб не дозволяти людині приступати до причастя одразу після сповіді, а лише за певний час після усвідомлення своєї провини і гріха.
ЦЕРКВА ЗАСТОСОВУЄ РІЗНІ СПОСОБИ, ЩОБ ДАТИ МОЖЛИВІСТЬ ЛЮДИНІ НАБЛИЗИТИСЯ ДО ГОСПОДА
У молитві «Отче наш» є слова: «і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», а якщо людина сама собі чогось не може пробачити, відпустити, з’їдає себе із середини за певні провини і навіть сповідь та причастя їй не допомагають позбутися цього гніту, як їй бути?
–У часі Великого посту церква закликає нас промовляти молитву Преподобного Єфрема Сирина. Остання її частина звучить так: «Господи, дай мені бачити провини мої і не осуджувати брата мого». Церква устами цього святого закликає «бачити провини» свої і це має нас спонукати до покаяння, одночасно застерігаючи від крайностей. Одна крайність – байдужість, ми не бажаємо «бачити провин», прагнемо їх забути, бо то щось неприємне.
Інша крайність – це, коли людина покаялася у гріху, а під час наступної сповіді знову про нього згадує. З одного боку тут немає нічого поганого, що людина хоче той гріх ще раз визнати, але з іншого – це не зовсім правильно, бо виходить, що ми, по-перше, сумніваємось у Божій милості. Бог є всеблагий і він прощає гріхи, якщо ми щиро посповідалися. Якщо визнали свої гріхи, виконали 5 умов доброї сповіді, отримали єпитимію, прийняли рішення, як з спокусою боротися, відійшли від гріха і, якщо знову про нього згадуємо, то виходить, що сумніваємося чи Господь нам їх простив. По-друге, спогади про той гріх можуть мати бісівське походження. Може бути, що біси спогадами вертають нас до цих гріхів і у пам’яті їх оживляють. Диявол у такий спосіб нас спокушає, промовляючи «а, може, Бог тобі не простив».
Яка суть сповіді і каяття для людини, яка все-одно продовжує робити те, у чому розкаювалася, чи означає це, що її сповідь – недійсна?
– Після сповіді у нас має бути намір змінитися, стати кращими, але Господь, знаючи наші немочі, передбачає, що ми знову будемо схильні до гріха. Каже псалмоспівець: «У гріхах мене породила мати моя». І цей нахил до гріха усе життя нас супроводжує. І тут знову можна провести аналогію, навіщо їсти, якщо знову захочеш, чи нащо митися, якщо знову забруднишся. Сповідь – це очищення душі. Треба частіше її мити, щоби духовна інфекція не множилася. Якщо довго не мити тіло, то тоді і запах неприємний, і хвороби з’являються.
Сповідь є недійсною, коли людина навмисно затаює гріх, коли у неї нема бажання покаятися, змінюватися. Коли вона перераховує гріхи, але не має болю і жалю у душі. Тоді така сповідь і Богу немила, і людині ніякої користі не приносить.
Чи може одна сповідь, розкаяння стати основою всепрощення, якщо людина все своє свідоме життя жила поза Церквою та її законами?
– Приклад розбійника на хресті. Він не був багатослівним, він не згадував, скількох вбив, у який спосіб, скільки вкрав, у якій валюті, він просто сказав: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш, у царстві Твоїм». В одному вислові була сповідь всього його життя. І сказав йому Господь: «Сьогодні будеш зі мною у раю». Відтак першим, хто ввійшов у рай, був розбійник. Не святі угодники, апостоли, які супроводжували Христа, а розбійник, який був розіп’ятий на Голгофі поруч із Спасителем. Жертвою Богочоловіка було знищено владу диявола і відтоді Царство небесне стало доступним для людей.
СПОВІДЬ – ЦЕ ОЧИЩЕННЯ ДУШІ. ТРЕБА ЧАСТІШЕ ЇЇ МИТИ, ЩОБИ ДУХОВНА ІНФЕКЦІЯ НЕ МНОЖИЛАСЯ
Поясніть, будь ласка, чому, причастя має відбуватися навіть під час коронавірусної пандемії із позолоченої ложки, а не можна використовувати одноразові пластикові чи приносити з дому свою задля запобігання поширення епідемії.
– Необов’язково з позолоченої ложки має відбуватися причастя. Насправді пластикові ложки використовують у багатьох парафіях. Зараз різні способи причастя застосовують. І в історії нашої церкви були різні способи подачі причастя. Наш Предстоятель у Михайлівському Золотоверхому соборі благословив, що священники подають причастя без ложечки – на долоні людині, і такий спосіб причастя відомий з перших віків християнства.
Якщо люди звикли, щоби брати в уста причастя, то використовують і пластикові ложечки. Відомі в історії такі випадки, коли люди приходили зі своїми ложечками і священник з них причащав. Це було під час інших пандемій, коли ще не було пластикових ложечок. Потрібно пам’ятати, все, що торкається до святині, має бути очищеним від усякої скверни. Тому, якщо вже і причащатися з пластикових ложечок, то перед тим їх бажано свяченою водою скропити, щоб вони були достойні для вживання причастя. А опісля їх обов’язково потрібно утилізувати: збирати і спалювати.
Щоб не наражати людей на ризики, Церква готова до різних змін в обряді причастя. Деякі священники причащають усіх однією ложечкою, але опускають її у спеціальний дезінфекційний розчин. Водночас дехто з богословів стверджує, що при причасті не можна заразитися, бо воно саме для того й існує, щоб зцілювати нас від душевних і фізичних хвороб. Інші ж богослови, наприклад, о.Кирило Говорун, каже, що все-таки вірус залишається вірусом і, якщо він «доторкнувся» до причастя, то не став ним, а залишився сам собою.
«По вірі вашій буде вам». Хтось вірить, що все буде добре, навіть, якщо ходить біля хворого на страшні недуги і не заражається, а хтось перебуває у страху, тоді у нього й імунітет слабший, бо боїться і може заразитися тоді, коли шанси мінімальні. Якщо людина має слабку віру і боїться, тоді вона не йде до причастя, бо їй не подобається спосіб його подання, тому Церква йде на такі пόступки.
Що робити людині, яка є у групі ризику, або має страх захворіти на коронавірус, тому не йде до церкви, щоб посповідатися і причаститися, але дуже хоче?
– Можна просити священника, щоб він прийшов додому. У сільських парафіях практикується, коли священник у Великому пості ходить селом до людей, які бажають вдома посповідатися і прийняти причастя. З власного досвіду скажу, що це не завжди люди важкохворі, лежачі, які не можуть прийти до церкви. Проте через інші свої немочі і певні ризики бажають причаститися вдома. Христос йде назустріч ногами священника. Він приходить до людей і готовий всіх прийняти, щоб вони відкрили двері свого серця.
Це правда, що коли священнику на одяг падає хоча б краплинка причастя, то він має спалити його?
Будь-де, де би впало причастя, у Церкві є приписи, що з такою річчю робити. Може на дерев’яну поверхню впасти, тоді треба зішкребти те місце, і спалити. Якщо десь падає на ризи чи інші речі з тканини, то в ідеалі – також потрібно спалити. Так само варто вчинити і з освяченими предметами, які вже вийшли зі вжитку, піддати їх природнім стихіям, якими є вогонь, вода і земля. У нас на парафії, якщо людина причащалася із пластикової ложечки і там залишилася частина причастя, ми збираємо такі речі впродовж року і в один день викопуємо ямку на території церкви, де ніхто не ходить, спалюємо і з молитвою віддаємо землі, закопуємо.
ХРИСТОС ЙДЕ НАЗУСТРІЧ НОГАМИ СВЯЩЕННИКА. ВІН ПРИХОДИТЬ ДО ЛЮДЕЙ І ГОТОВИЙ ВСІХ ПРИЙНЯТИ, ЩОБ ВОНИ ВІДКРИЛИ ДВЕРІ СВОГО СЕРЦЯ
Настільки взаємопов’язані сповідь і каяття?
– Ці слова тотожні. Таїнство сповіді є таїнством покаяння. Суть сповіді полягає у тому, що треба каятися. Сповідь – це визнання гріхів.
Як часто вірянин має сповідатися?
– Не рідше, ніж один раз у році. Проведу аналогію із миттям. Як часто треба мити волосся, залежить від його типу, довжини, структури. Так само і зі сповіддю: комусь треба сповідатися частіше, комусь рідше. Найбільш загальна порада для всіх – бажано кілька разів у році, хоча б під час постів. Можна, щоб чоловік і дружина разом приходили до сповіді у день шлюбу, чи у день народження, можна, коли плануєте стати хрещеним батьком чи матір’ю, щоби перед важливими моментами у житті очиститися, бути тою чистою посудиною, у яку може бути подана благодать Божа.
Буває, інколи зловживають і занадто часто приходять до сповіді, звикають до неї. Думаю, потрібно сповідатися раз у місяць, частіше не варто. Бо, коли сповідь переростає у звичку, людина приходить не стільки, щоб покаятися, а, щоб порозмовляти. У цій справі має бути поміркованість.
