Для переважної більшості віруючих людей богослужіння у Великий Піст асоціюється з короткою молитвою, відомою під іменем прп. Єфрема Сірина, одного із східних християнських вчителів 4 ст. Ця молитва повторюється в кінці кожного великопостового богослужіння, віруючі читають її вдома. Про неї можна сказати, що вона найкраще, простіше і стисліше всього висловлює зміст і дух того, що християни ось уже століттями називають Великим Постом. Вслухаймося у це найпростіше прохання людини, яка раптом усвідомила неправду свого життя і що цю неправду складає "дух лінивства, безнадійності, владолюбства і пустомовства". І просить Бога не дати, огородити, заступити від цього духа. На перший погляд, це зовсім безневинні недоліки, дрібниці.
Дух лінивства (бездіяльності). Яка ж, скаже кожен з нас сучасних людей, у нас бездіяльність, коли кожен з нас знемагає від роботи, коли ритми і темпи життя прискорюються, коли хоч трохи бездіяльності і є, здається те, що нам найбільше потрібно. Але слово "бездіяльність" чи "лінивство" у цій молитві має зовсім інше значення. У слов'янському перекладі це слово звучить як "праздность". Це зовсім не означає фізичний відпочинок. Слово "праздний" перш за все означає пустий, порожній. Від духа пустоти, духа порожнечі визволи мене. І ось, зразу нам вказана найстрашніша хвороба людського духа: пустота. Так, ми працюємо, ми спішимо, ми метушимося буквально день і ніч, але в чому сутність, в чому зміст всієї цієї метушні і поспіху ? Чи не буває так, що ми раптом на хвилину ніби зупиняємось, і ось - тишина навколо нас, і такою зрозумілою стає пустота і беззмістовність нашого життя. Є страшний у своїй правдивості і простоті вислів одного поета: "Життя прошуміло і пішло". І, можливо, ми тому і заглушуємо себе роботою, можливо весь світ навколо нас тому і шумить і гримить, що всі хочуть приховати від себе, від інших цю бездонну пустоту. В ім'я чого ? Куди ? Для чого ?
"Життя прошуміло і пішло". І ось, заглиблюючись в себе і вдивляючись у цей такий короткий дар життя, ми просимо спасти і захистити нас, визволити від першооснови всякого зла: від пустоти, беззмістовності, від страшної спустошеності душі, в якій ми так часто перебуваємо...
Дух безнадійності (зневіри). За бездіяльністю і пустотою, як неминучий результат, наступає зневіра (слов. униніє). Чому всі вчителі духовного життя, всі мудреці, які задумувалися над природою людського духа, найстрашнішим гріхом, найбільш непоправним злом в людині вважали саме зневіру ? Що ж таке зневіра або безнадійність ? Хіба кожному з нас не знайомий цей дивний упадок душевної енергії, цей нічим не пояснений смуток, що раптово пронизує собою все довкола, і самий осяяний і прекрасний день стає непотрібним, пустим і нікчемним ? У такий момент ми так пояснюємо свій стан: "Опускаються руки..." У душі починають царювати присмерки. Добре, якщо ми вчасно отямимось, зберемося з силами. А частіше поступаємо просто: глушимо цю безнадійність чим попало - роботою, сп'янінням, наркотиками. Але вона повернеться, вона завжди десь тут, очікує зручного моменту, погрожує із-за повороту. Вона повернеться тому, що кожна людина якоюсь самою останньою частинкою своєї душі знає, хоча і приховує від себе, - життя рано чи пізно закінчиться смертю. "Ми все питаємо, питаємо, - писав поет Генріх Гейне, - доки шматок землі не заткне нам горло, але хіба це відповідь?" І коли це знання неминучості смерті пробивається назовні крізь шум і суєту життя - якою нісенітницею здається все навкруги, якою безплідною і непотрібною суєтою. І ось звідси це моління: визволи нас від зневіри і відчаю. І це не безпорадність, не страх, як думають вороги релігії і християнства зокрема, - це єдине достойне людини: поглянути цьому відчаю прямо в очі, не ховатися від нього, але шукати шляхів його поборення.
Дух владолюбства. Молитва переходить в іншу площину людського існування, до другого ключа трагічності людського життя. Владолюбство - це не просто любов до влади, до керування іншими. У такому простому і чистому виді владолюбство зустрічається дуже рідко, але в іншій, набагато глибшій формі воно властиве кожному із нас і складає джерело неправди людського життя. Владолюбство - це відношення до іншої людини з точки зору її використання . Кажучи іншими словами це внутрішнє підпорядкування всіх і всього собі, розглядання всіх і всього лише з точки зору моєї користі, моїх інтересів, нарешті розглядання самого себе - як вищої і єдиної цінності. Ось тому християни смиренно просять у Господа відігнати цей дух владолюбства від себе.
Дух пустомовства або марнослів'я. Дуже часто ми вважаємо це маленьким і незначним недоліком. Ну що в цьому страшного ? Всі ми люди, всі ми чоловіки і жінки цим грішимо, і безсумнівно, є набагато страшніші гріхи. Так нам здається, так всі ми звикли думати. Але в Євангелії від Матфея сказано: "За кожне пусте слово людина дасть відповідь" (Мф. 12, 36). І тут потрібно задуматися, чи все дійсно так просто і невинно з цим пустомовством. Кожен з нас, якщо би тільки вдумався не у теорії, які відволікають увагу, а у своє власне життя, якщо би добре пригадав його, то тут же ж переконався би в тому, що слова - слова сказані нами чи сказані нам - напевне принесли в житті найбільше страждань і дискомфорту, попсували багато літрів крові, отруїли найбільше хвилин, годин і днів. Брехня, донос, зрада, лжесвідчення, плітки - все це страшні явища і всі вони звершуються за допомогою слова і тільки слова. Вже цього одного досить, щоб відчути страшну силу слова. Дійсно, через слово висловлюється і створюється добро, краса, мудрість. Але ним же добро, краса і мудрість руйнується. Слово може отруїти душу, наповнити її підозрою, страхом, злобою, ненавистю, цинізмом. І, звичайно, не лише в особистому, приватному житті. Ми живемо в епоху дійсно космічного пустомовства. Газети, радіо, телебачення, інтернет - все це зброя, все це - своєрідні символи одного грандіозного, суцільного безперервного пустомовства, яке хоче забити нам голови, наповнити їх чужими ідеями, заставити нас думати так, як цього бажають так звані "володарі дум". Можна без будь-якого перебільшення сказати, що світ хворий, отруєний пустомовством, яке в кінцевому результаті є завжди брехня.
Християнство вважає дар слова вищим, дійсно божественним даром, даним людині. Воно протиставляє людину як істоту словесну - істотам безсловесним. Християнство самого Бога називає Словом і говорить про Нього в Євангелії: "На початку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог" (Ін. 1, 1). І саме тому, що християнство так високо ставить слово, наділяє його такою великою творчою силою, те саме християнство з таким жахом сприймає пусте слово. Пустомовство - це зрада слова самому собі, коли із зброї добра і світла воно стає зброєю зла і темряви... "За кожне пусте слово людина дасть відповідь". І ще: "Від слів своїх оправданий будеш і від слів своїх засуджений будеш" (Мф. 12, 37). Не один раз у житті нас охоплювало почуття, що ми дуже дорого б дали, щоб слово, яке отруїло комусь життя, краще було б ніколи не сказаним...
Все це потрібно згадати і відчути, для того, щоб зрозуміти - чому поряд із лінивством, безнадійністю і владолюбством молитва прп. Єфрема Сірина як один із головних гріхів ставить пустомовство: "Духа пустомовства не дай мені". З очищення слова, з відновлення його у його першоствореній силі починається очищення і відродження життя. У побуті є дуже хороший вислів: "Зважувати кожне слово". Так, саме зважувати. Але зважувати не лише на вагах обережності, користі і розрахунку, але на вазі правди, добра та істини.
Наступними словами молитви прп. Єфрема Сірина ми просимо про те, щоб Бог дарував нам дух чистоти (ціломудрія), смиренномудрія, терпеливості і любові. Зупинимось на кожному з цих понять, в яких християнський духовний досвід здавна бачить першооснову і джерело добра, подібно до того, як у заперечних прошеннях великопостової молитви він бачить і знає основу гріха і зла.
Дух чистоти (ціломудрія). Церковнослов'янське слово "ціломудріє" - одне із самих глибоких, самих прекрасних слів поволі звузилось у своєму значенні. Для переважної більшості воно стало означати виключно статеву чистоту, стало протилежністю статевій розбещеності. І у більшості церковних богослужбових видань це слово у перекладі на українську мову звучить як "чистота". Але початковий зміст слова "ціломудріє" незмірно ширший і глибший. Ключ до цього змісту знаходиться у двох поняттях, з'єднаних у цьому слові воєдино: "цілість" і "мудрість". Без будь-якого перебільшення можна сказати, що слово "ціломудріє" - одне із самих християнських слів, бо в ньому виражено дещо дуже суттєве для християнства. У цьому слові виражене зрозуміння, досвід добра, досвід праведного і правдивого життя, як цілості, а , відповідно, і мудрості. Цілість це те, що протистоїть злу; злу, яке завжди є розпад, розділення, розклад початкової цілості і, відповідно, відхід від мудрості. Тому дух ціломудрія - це та цілість, поза якою все інше неможливе. Це повернення до життя як до цілісності. Це радість знову придбаної цілості, тобто миру, спокою і гармонії душі, розуму, серця і тіла.
За ціломудрієм йде смиренномудріє. І знову, зауважмо, не просто "смирення", а "смирення" і "мудрість". Промовляєш слово "смиренномудріє" - і зразу відчуваєш, до якої степені воно чуже духу сучасності. Яке там смиренномудріє, яке там смирення, коли все теперішнє життя побудоване на одному суцільному самозамилуванні і самопохвалі, на пафосі зовнішньої сили, величі, могутності і т. д. Цей дух самопохвали зверху донизу пронизує собою не тільки політичне і державне життя, але і особисте, професійне, суспільне, тобто буквально всі прояви життя. Ми вчимо дітей чимось гордитися, але дуже рідко закликаємо себе і їх до смирення. Більше того, одним із головних звинувачень, які постійно лунають з уст противників християнства, є якраз звинувачення у тому, що релігія, а особливо християнство, вчить смиренню, і закликає до нього як до головної християнської чесноти. Згідно твердження атеїстів, релігія проповідує рабство, покірність, принижує людину і її достоїнство, бо вся релігія побудована на смиренні. Але дивна річ: ніхто і ніколи не пояснює: а що ж таке смирення ? Чому, в якому розумінні смирення принижує людину ?
Ось Христос говорить про Себе: "...навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем" (Мф. 11, 29). Однак мало кому прийде в голову сказати, що цей вислів є свідоцтвом байдужості Христа до зла, що Він сліпо підкорюється будь-кому, що це свідоцтво страху перед сильними світу цього. Адже в іншому епізоді, коли Він стоїть перед Пилатом, сміливо говорить йому: "Ти не мав би наді Мною ніякої влади" (Ін. 19, 11). Як бачимо є два смирення і перше ніж розмірковувати про них, необхідно домовитись про яке смирення йде мова.
Що ж таке християнське смирення ? Перш за все це, звичайно, почуття правди, і правди, в першу чергу, про самого себе. Правда ж ніколи не принижує і не пригнічує, а вивищує і очищує. Далі, смирення є чесність у правді. Це відмова від будь-якого прикрашання самого себе, це відраза від пилу, який пускається в чужі очі, щоб виглядати краще. Ну і, нарешті, смирення - це знання свого місця, своїх можливостей і обмежень, це мужнє прийняття себе таким, яким я є. Ось чому подібно до ціломудрія, смирення є початком мудрості, і ми просимо у молитві дарування смиренномудрості. Тільки той, хто не обманює, хто не хоче "здаватися" замість того щоб "бути", а спокійно, тверезо і мужньо приймає і робить свою справу, тільки той володіє мудрістю. І, звичайно, з цієї точки зору християнство, проповідуючи смирення не пригнічує, а підносить і головне - поважає людину. Бо тільки той потребує самопохвалення, кому чогось бракує, тільки виродку необхідно прикрашати себе, тільки слабкий постійно хвалиться своєю силою. Там, де є свобода, там не потрібна пропаганда, де є справжня сила - там не потрібні погрози, де є краса - не потрібна "убога розкіш наряду". І тому смиренномудріє це те, чого так не вистарчає сучасному світу і сучасній людині, те, за чим часто тужить людина, сама того не розуміючи, знемагаючи у морі брехні і самопохвал.
За смиренномудрієм у молитві прп. Єфрема Сірина слідує дух терпеливості. Чому так високо ставить його християнство, у чому проявляється чеснота терпеливості? Ці питання важливі тому, що всі вороги християнства звинувачували його за проповідь терпеливості: ви, християни, проповідуючи терпіння, обіцяючи за терпіння ТУТ - нагороду ТАМ, відволікаєте людину від боротьби за своє визволення, від протесту, від захисту своїх прав, ви примиряєте людину із злом і несправедливістю, ви робите з неї послушного раба. В тому то й річ, що зовсім не про таке терпіння йде мова у прошенні великопостової молитви. Знову звернімося до Євангелії, до Христової науки. Так, Він справді вчить терпінню - "Терпінням вашим спасайте душі ваші" (Лк. 21, 19). Але те, що Христос називає терпінням є зовсім не те терпіння, про яке на кожному кроці волають противники християнства. В основі християнського терпіння лежить не байдужість до зла, не стан душі, у якому людина махнула на все рукою і сказала: "Залишається тільки терпіти". В основі християнського терпіння лежить, як би це дивно не звучало, дуже активне відчуття довіри до людини. Скільки б людина не падала, не зраджувала всьому кращому в собі, християнство закликає нас вірити, що не зло, не упадок є сутністю людини. Воно вірить, що людина завжди може піднятися, вернутися до своєї світлої сутності. Адже і Сам Бог, Котрий не махнув на нас рукою, продовжує вірити нам, вірити в нас і тому терпіння в нас - також тільки від віри, що добро сильніше від зла, любов сильніша від ненависті, і, нарешті, життя сильніше за смерть...Ось про цю божественну чесноту, цей божественний дар терпеливості ми прохаємо, щоб не здригнутися у нашій довірі, не здатися всередині себе байдужості, презирству, безпорадно махнувши рукою на все...
Останній дар, останнє прохання у молитві - це дух любові. Любов одночасно є і прихованим двигуном нашого життя, і його метою. Любов - це ніби заключний акорд молитви. По суті, вся молитва підводить до цього прошення і в ньому ніби виконує себе. Адже, якщо ми просимо про визволення від бездіяльності, зневіри, владолюбства і пустомовства - то все це заради любові, щоб звільнитися від того, що не пускає любов у наше серце. А ціломудріє, смиренномудріє, терпливість - це основа, корені з яких проростає любов. І тому, коли нарешті, ніби з самого неба лунає слово любов, ми вже знаємо, що любов не лише від Бога, а що любов - це Сам Бог.
Третя, заключна частина молитви звучить так: "Так, Господи Царю, даруй мені бачити гріхи мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословенний єси на віки вічні. Амінь". Чому на закінчення цієї молитви ми просимо Бога дати нам можливість побачити свої гріхи і не осуджувати нашого брата? Побачити свій гріх і усвідомити його згубну силу є першочерговим завданням того, хто кається. Без усвідомлення своєї гріховності немає істинного покаяння, а, відповідно, немає і виправлення. Тільки та людина стоїть на шляху виправлення, котра розуміє глибину свого падіння, жаліє про скоєне і шукає виправлення. Святі Отці вчать, що той, хто усвідомив глибину свого падіння дуже близький до спасіння. Бачити свої гріхи важливо і необхідно для того, щоб не повторювати їх, щоб усвідомити, що гріх - це порушення норми, це образа Творця, за яку рано чи пізно доведеться відповідати перед своєю совістю і людьми, а також перед Богом. Бачити свої гріхи необхідно для того, щоби просити у Господа прощення і виправлення. Людина, яка бачить глибину свого падіння і знає гіркоту наслідків, не буде самолюбною, гордою і самонадіянною - така людина буде смиренною і лагідною. А "серцем скрушеним і смиренним Бог не погордить" (Пс 50, 19).
Той, хто по справжньому побачив і, побачивши, усвідомив свої недоліки, ніколи не буде вказувати пальцем "на сучок в оці брата свого" (Мф. 7, 3). Ми просимо Бога: "Так, Господи Царю, даруй мені бачити гріхи мої і не осуджувати брата мого...". Чому не можна осуджувати своїх братів ? По-перше, тому, що це забороняє Господь : "не судіть і не будете судимі" (Мф.7, 1). По-друге, суд людський може бути помилковим. Засуджуючи ближнього, ми ризикуємо бути необ'єктивними, оскільки не знаємо людини до кінця, її внутрішнього стану, не знаємо її життя. Ми полюбляємо вкласти палець своєї цікавості в чужі рани, судимо і обсуджуємо, додаємо багато від себе, забуваючи заповідь апостола Павла: "Носіть тягарі один одного" (Гал. 6, 2).
Із особистого досвіду майже кожному відомо, як важко іноді буває сказати про людину добре слово, навіть коли вона цього заслуговує, і як легко і просто говорити про людину погано, осміяти, вколоти гострим словом і обмовити її. Осуджуючи інших, ми впадаємо у гріх гордості і високомірства. І, нарешті, ми не маємо права судити нашого брата через те, що це право належить одному Богові, котрий знає серця.
Після кожного прохання молитви ми звершуємо земний поклін. Не тільки під час читання молитви прп. Єфрема Сірина звершують земні поклони; вони є характерною особливістю всього великопостового богослужіння. Однак у цій молитві їх значення видно найкраще. В тривалому і важкому подвизі духовного відродження Церква не відділяє душу від тіла. Людина відпала від Бога вся, цілком: душею і тілом; і вся ціла людина мусить бути поновлена, аби повернутися до Бога. Гріховне падіння полягає у перемозі тіла, тобто тваринної ірраціональної похоті в нас над духовною, божественною природою. Але тіло прекрасне, тіло святе, настільки святе, що Сам Бог "став тілом". Отож спасіння і покаяння - не зневага до тіла, не нехтування ним, але поновлення тіла у його справжньому служінні як виразнику життя і духу, як храму найдорогоціннішої людської душі. Християнський аскетизм це не боротьба проти тіла, але за нього. Ось чому уся людина - душею і тілом - кається. Тіло бере участь у молитві душі так само, як і душа молиться не зовні, а в своєму тілі. Відтак земні поклони, психотілесний знак каяття і смиренності, покори, пошани і послуху, є прикметною особливістю великопостового богослужіння.
